images (1)

Вітчизняна наука: фінансуємо, фінансуємо та ніяк недофінансуємо… Або де взяти гроші на дослідження?

На науковому порталі Labprice.ua мені зустрілася стаття Сергія Мейші «Українська наука повільно вмирає… Де ж лікарі? Вони з нетерпінням чекають, поки хвора помре», присвячена проблемі фінансування вітчизняної науки, яка мене дуже зацікавила. Окрім того, я мав можливість ознайомитись із конкретними пропозиціями Сергія Мейші щодо шляхів вирішення цього  питання, які спробую дещо розвинути.

Гадаю, немає потреби ще раз зупинятися на проблемах української науки – всім вони до болю відомі. Але найсуттєвішою з них залишаються гроші. Власне кажучи, це дві взаємопов’язані теми: де взяти гроші на дослідження та як «продати» отримані результати. Спробуймо розібратися в цих питаннях.

Які можливі джерела фінансування наукових досліджень?

Основними первинними джерелами фінансування наукових досліджень є такі:

– власні кошти дослідника (підприємства, організації);

– державне фінансування (у всіх видах: державний та місцевий бюджет, позабюджетні фонди);

– гранти, що надаються  різними установами й організаціями, які підтримують наукові дослідження;

– кошти бізнес-структур, зацікавлених в отриманні економічного ефекту від практичної реалізації результатів досліджень.

Розглядаючи вказані джерела, слід розуміти, що всі вони мають певну специфіку й межі використання. Але головним обмеженням є здатність наукового результату приносити економічний чи соціальний ефект від його практичної реалізації, що й визначає можливі джерела фінансування дослідження.

Які дослідження доцільно фінансувати?

Здавалося б, відповідь очевидна: звичайно ж корисні! Але чи є це правильним? Далеко не всі наукові дослідження взагалі мають який-небудь корисний результат. Чи варто їх фінансувати?

Наскільки корисні фундаментальні дослідження? У літературі можна зустріти такі дані (дуже умовні): позитивний вихід фундаментальних досліджень у світовій науці складає 5–10 % (див., наприклад, тут: http://bizlog.ru/lib/b6/5_1.htm). Але і з числа досліджень із позитивним результатом украй не всі застосовні на практиці. Втім, незважаючи на низький «коефіцієнт корисної дії», фундаментальні дослідження формують вектори розвитку економіки й суспільства в майбутньому. Тому їх підтримка є необхідною й основну роль у їх фінансуванні зобов’язана взяти на себе держава. Це має бути системне фінансування за визначеними пріоритетними напрямами, які мусять затверджуватися програмними документами з необхідним регулярним коректуванням відповідно до вимог часу. Роль фундаментальних досліджень розуміють і великі міжнародні корпорації, які також фінансують окремі напрями провідних досліджень. Наприклад, фармацевтичні та тютюнові компанії.

Прикладні дослідження мають стати бізнес-орієнтованими. Прикладні дослідження спрямовані на досягнення конкретних цілей, а тому тут діапазон застосовуваних джерел фінансування значно розширюється. Оскільки державний сектор економіки в нашій країні «дише на ладан», тут головну роль має зіграти інтерес із боку недержавних бізнес-структур. Щодо державного фінансування прикладних розробок, моя думка така: держава зобов’язана витрачати гроші лише на ті прикладні розробки, які мають соціальний  результат (особливо, якщо при цьому створюються суспільні блага) або так званий екологічний ефект. Прикладні ж дослідження, орієнтовані на отримання економічного наслідку, мусять фінансуватися зацікавленими бізнес-структурами. Роль держави має полягати у стимулюванні попиту на нові розробки з боку бізнесу.

Дослідження для потреб держави – за рахунок цільового фінансування. У групі прикладних досліджень слід виділити окремі наукові галузі й напрями, реалізація яких має цінність лише для держави, а саме: національна безпека, право, державне управління, економіка й управління національним господарством, регіональна економіка тощо. Ці дослідження зобов’язані  фінансуватися за рахунок державних коштів, але лише на замовлення органів державної влади.

Якою має бути система фінансування наукових досліджень?

Це питання, до речі, нещодавно поставив і пан Гройсман на засіданні Національної ради з питань розвитку та технологій. Відповіддю на  нього можуть стати такі основні положення концепції фінансування науки:

І. Формування механізмів державного фінансування науки.

1. Визначення пріоритетних напрямів досліджень. Необхідно привести державну науково-технічну політику відповідно до вимог часу, визначити й обґрунтувати найважливіші напрями наукових досліджень, на базі яких має сформуватися стратегія розвитку науки та плани фінансування досліджень. Пріоритети мусять визначатися на основі консультацій і діалогу з науковою спільнотою й дійсно відображати перспективні напрями розвитку науки у світі з урахуванням національних  переваг.

Щодо способів визначення пріоритетних напрямів фундаментальних досліджень, то тут мають застосовуватися різні схеми – й «згори до низу», й «bottom-up», оскільки заздалегідь передбачити, де «вистрілить», неможливо.

Неактуальні дослідження слід згорнути, принаймні припинити їх фінансування. Ентузіасти можуть продовжувати їх субсидувати за рахунок власних ресурсів та грантів, якщо такі є.

2. Від фінансування установ – до фінансування досліджень. Принцип розподілу фінансових ресурсів між науковими установами мусить бути таким: фінансові ресурси мають виділятися не на утримання наукових установ, а на дослідження, які виконуються в цих установах. Для наукових установ, які здійснюють перспективні дослідження, доцільно окремо передбачити базове фінансування для покриття загальногосподарських витрат (утримання апарату управління, функціональних підрозділів, приміщень і т.д.). Розподіл державних коштів на дослідження розумно здійснювати відповідно до потенціалу наукових установ, організацій та окремих творчих колективів з урахуванням їхніх напрацювань за конкретною тематикою (науковий заділ у вигляді проміжних результатів, публікацій тощо), кадрового й технічного забезпечення. Необхідна єдина загальнодержавна система рейтингового оцінювання діяльності наукових установ й окремих науковців, яка дасть змогу в майбутньому корегувати напрямки фінансування.

3. Позбутися баласту. Установи, які не виконують корисних досліджень – це баласт, якого в умовах системної кризи доведеться позбутися. Необхідна оптимізація системи державної науки – відмова від зайвого й концентрація на пріоритетах, а саме:

3.1. Необхідно із залученням провідних фахівців у кожній галузі науки провести «аудит» наукової тематики (благо, всі теми зареєстровані й відомо про дослідження, що проводять установи), за результатами якого:

– видалити дублювання тем.  Якщо тема є перспективною, то поєднати зусилля фахівців різних установ шляхом створення спільних творчих колективів, до яких запрошувати лише дійсно працюючих науковців;

– виявити наукові напрями й теми, які є збитковими.

3.2. Одночасно слід здійснити аналіз обсягу та структури фінансування наукових установ і, порівнявши його зі значимістю наукової тематики, оцінити ефективність використання коштів. За результатами оцінки припинити фінансування установ, які витрачають державні кошти неефективно.

3.3. Відповідно до пріоритетної тематики реструктуризувати систему наукових установ шляхом їх об’єднання і перепрофілювання. Позбутися зайвих підрозділів, некомпетентних співробітників, надлишкових адміністраторів та функціонерів.

4. Забезпечення мобільності науковців. Сучасний науковець не має бути «прив’язаний до робочого стільця». Для здійснення досліджень за пріоритетними напрямами необхідно сприяти збільшенню мобільності дослідників, формуванню постійних і тимчасових творчих колективів за принципами доцільності й корисності, а не за територіальною чи відомчою ознакою. Для цього необхідно внести поправки до трудового законодавства, зокрема в частині табелювання наукових працівників, підвищення рівня оплати, витрат на відрядження.

5. Цільове фінансування прикладних досліджень на замовлення держави. Що стосується прикладних досліджень, спрямованих на вирішення проблем національної безпеки, національної економіки, регіонів, державного регулювання, правового регулювання та ін., то тут необхідно передбачити кошти в бюджетах міністерств, відомств та місцевих бюджетах на цільове фінансування наукових досліджень, які вирішують конкретні проблеми національної безпеки, державного управління та регулювання.

Звісно, використання цих ресурсів мусить бути цілком прозорим, відбуватися на конкурсних засадах. Слід відмовитися від практики, коли, наприклад, обласна адміністрація збирає колектив із працівників різних вишів та наукових установ за принципом «кого пришлють» і ставить завдання розробити якусь концепцію або стратегію. Відбір дослідників має бути конкурентним, а їхня робота – гідно оплачуватися. Результати необхідно обов’язково оприлюднювати й обговорювати.

ІІ. Стимулювання залучення коштів бізнес-структур для фінансування науки. Бізнесові структури самостійно обирають об’єкти вкладання коштів, але держава має всіляко сприяти залученню цього фінансування у розвиток науки. Необхідне формування сприятливого клімату для інвестування  науково-технічної сфери, а саме:

– надання податкових пільг для підприємств, що фінансують наукові дослідження й розробки (податкові канікули, зниження податкових ставок, звільнення від податків);

– надання пріоритетів в отриманні державних замовлень на продукцію та послуги, у виробництві яких використано результати наукових досліджень;

– забезпечення доступу до природних ресурсів, видобуток й переробка яких здійснюється з використанням досягнень вітчизняної науки й техніки тощо.

Звісно, необхідно встановити мінімальний рівень участі підприємства у фінансуванні науки (у грошовому виразі або в показниках наукоємності продукції).

ІІІ. Активізація грантових ініціатив. Цей вид фінансування швидко  розвивається, що й не дивно. Втім, багато вищих навчальних закладів й наукових установ не мають централізованої системи грантового менеджменту. Дослідники вимушені самотужки шукати гранти, витрачати кошти на складання заявок та ін. Керівники наукових й освітніх установ сьогодні просто зобов’язані (якщо їм не байдуже майбутнє керованої ними установи) сформувати проектні офіси, здійснювати підготовку фахівців. Науковець не мусить витрачати час на навколонаукові процедури, він має займатися власне дослідженням. Крім того, необхідно всебічно сприяти науковому меценатству з боку вітчизняних підприємств та організацій, підтримавши такі ініціативи на законодавчому рівні й надавши преференції вітчизняним підприємствам, які виділяють гранти на наукові розробки, а саме:

– надати податкові пільги або взагалі звільнити меценатів від сплати податків, хоча б у частині коштів, виділюваних на науку;

– надавати грантодавцям податкові канікули на період їхньої меценатської діяльності;

– звільнити організації-грантоотримувачі від сплати податків з отриманих коштів, а науковців, що беруть участь у проектах, – від сплати ПДФО із заробітної плати, отриманої в рамках грантового проекту.

IV. Розвиток самофінансування науки. В Україні є наукові установи, колективи й окремі науковці, які здатні самостійно заробляти на отриманих результатах, що є конкурентоспроможними на ринку науково-технічної продукції. Такі установи держава зобов’язана підтримати шляхом надання:

– податкових пільг та канікул;

– державних гарантій перед кредиторами й інвесторами;

– пільгового державного кредитування;

– інформаційної підтримки.

Отже, у системі фінансування вітчизняної науки необхідно оптимально поєднати й скомбінувати різні джерела надходження й способи розподілу ресурсів. Це, звичайно, є завданням складним і вимагає серйозного опрацювання. Я намагався лише окреслити основні контури концепції реформування системи фінансування науки та комерціалізації результатів досліджень. Тож запрошую наукову спільноту до продуктивної дискусії.