Віталій Курило: Українська наука працює «в холосту»

Чим більше Україна живе як самостійна держава, тим менш затребуваною на практиці стають наукові праці вітчизняних дослідників. Наукова теорія існує сама по собі, а практичні напрацювання, технології, новинки країна закуповує за кордоном, там же навчаючи фахівців для роботи з придбаннями. Зрозуміло, що як для науки, так, зрештою, і для виробництва – це шлях, що веде в глухий кут.

Ситуацію коментує голова комітету профільного освіти Комітету Верховної Ради України, професор, доктор педагогічних наук, член-кореспондент АПН України, президент Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Віталій Курило.

– Віталію Семеновичу, чому сучасна українська наука все частіше пишеться «в стіл»? Чому результати дослідницької діяльності не затребувані?

– За радянських часів була вибудувана досить чітка структура взаємодії науки і виробництва. Було планове господарство. При заводах і фабриках існували науково-дослідні інститути. У взаємодії з ними працювали українська і всесоюзна академії наук.

Але на початку 90-х років ця система поступово стала давати збої і фактично перестала працювати. Це пов’язано, насамперед, зі зміною форм власності виробництва, з пережитими кризами.

Більшість НДІ залишилися, по суті, у колишньому форматі і продовжують якось працювати, плюс ще є вузівська наука, а саме виробництво стало абсолютно іншим.

В Україні не відбулося синхронної перебудови виробництва та науки. Як наслідок, наша наукова думка багато в чому стала працювати «в холосту».

Як результат, у виробництві отримуємо більшість ноу-хау з-за кордону. Наші підприємства купують уже готові вироби, технології. А найголовніший мінус – ми на кілька кроків відстаємо від передових технологій. Тільки поодинокі галузі продовжують працювати у випереджальному темпі. Як приклад – залишки військово-промислового комплексу. Там є попит на науку.

На жаль, констатуємо, що ми перестали бути провідною країною саме у винаходах, науково-технічному прогресі, новинок, технології.

Єдиний плюс цього – знизилося промислове шпигунство. Тому що у нас нічого шпигувати.

– Що необхідно робити, щоб змінити ситуацію?

– Найтривіальніше – зблизити науку з виробництвом. Усі чудово розуміють це, але не знають, як зробити.

Зараз питання номер один, щоб успішні українські виробництва, якщо вони думають про те, щоб бути високорентабельними, повинні вкладати кошти в наукові розробки.

Подивіться, раніше на всіх великих виробничих комплексах були свої науково-дослідні лабораторії, відділи, цілі інститути. Візьмемо Луганськ, на тепловозобудівному заводу працювала велика дослідницька лабораторія, разом з цим заводом працював машинобудівний інститут, виділялися кошти спеціально на наукові дослідження. Сьогодні таких прикладів практично немає в Україні. Це одиниці і тільки в галузі космічних досліджень і по військово-промисловому комплексу.

– Але ж бізнес не дурний, а значить, вкладати гроші в науку невигідно?

– Просто вони керуються сьогохвилинними доходами. Але у нас уже є дуже великий бізнес, який цю стадію скоро пройде і звернеться серйозно до науки. Це, наприклад, металургійні виробництва. Наш АМК. Веде технічне переозброєння, встановлюють новітні технології, до яких не мають ніякого відношення ні українські заводи, ні вітчизняні НДІ. Це все Японія, США. Там же в Алчевську є виробництва з очищення води – американські. Дотуємо з українського кишені іноземців, здорожчуємо продукцію.

– Може, варто запозичити іноземний досвід?

– Свого часу Китай пішов шляхом купівлі моделей, розбирання і копіювання. Копія завжди гірша за оригінал, але своє виробництво більш дешеве. І таким чином Китай став завойовувати світ. На сьогодні дуже багато їхніх товарів уже не поступаються за якістю товарам американським, європейським, японським.

Стадію примітивного розбирання і копіювання вони вже пройшли, і пішли по шляху вдосконалення і створення свого. Я не закликаю до того, щоб іти «шляхом розбирання». У КНР була одна велика проблема – у них не було достатньої кількості своїх інженерно-технічних кадрів високого рівня, здатних до розробки і виробництва нового. Вони готують кадри за кордоном. У нас же на сьогоднішній день є кадри, але вони не мають завантаження.

Другий варіант більш актуальний для України – активно розвивати вузівську науку. Не тільки теоретичну, а й практичну. Найбільше дають винаходів, при чому, саме ноу-хау, нехай часто нелогічних, але оригінальних, молоді винахідники, які нестандартно, нетрадиційно мислять.

На сьогоднішній день університетська наука у нас досить слабо розвинена в плані винахідництва, тому що не фінансується. Потрібне фінансування університетської науки, особливо пов’язаної з інженерними та технічними спеціальностями, збільшити в рази.

– За рахунок чого?

– За рахунок бюджету. Зробити перший крок повинна держава. Потім підуть результати – продукт, що продається, і наука стане заробляти. А зараз треба інвестувати. Почати можна з найпростіших рішень, те, що можуть робити студенти, наприклад, оригінальні дитячі іграшки. Тобто ідеї, які швидко підуть на ринок і дадуть фінансову віддачу. Такі невеликі програми можна створювати навіть в областях, необов’язково з держбюджету. Можна робити замовлення для вузів, для студентів, і це заохочувало б саме розвиток технічної творчості.

– Що заважає?

– Ряд причин. Наприклад, неврегульованість питання захисту інтелектуальної власності. В Україні вже є законодавча база, але ці механізми слабо діють, практично не контролюється державою.

Ми повинні за це взятися дуже серйозно. Те, що створюється людиною, творчим колективом, новинки, наукові розробки, вони повинні патентуватися, захищатися і людина від цього теж повинна отримувати свої дивіденди. В Україні цього поки немає.

Також, на мій погляд, назріла необхідність адміністративного реформування всієї наукової структури, яка зав’язана на держфінансування, на бюджет. Наукові дослідження можуть отримувати гроші від приватних структур, промпідприємств, дослідники можуть працювати за свій рахунок. Але пріоритетним в Україні було і залишається бюджетне фінансування.

– Як визначають, які гроші і кому будуть виділені з казни?

– На сьогоднішній день в Україні діє і фінансується з держбюджету понад 50 пріоритетних наукових програм. У той час як навіть у провідних країнах – у Німеччині, Франції – таких пріоритетних напрямів від 5 до 10. У нас не так багато грошей, а ми їх ще й розпилюємо. Як наслідок – не маємо з цього ніякої віддачі. Треба кардинально переглянути саму процедуру виділення коштів та визначення пріоритетів.

Треба виділити декілька найважливіших напрямів і віддати туди основні державні кошти. Не можна в одному інтерв’ю охопити цю проблему. Це серйозна робота, багато в чому навіть скандальна, тому що мова йде про гроші. Але Україні треба цим займатися, тому що наша наука залишилася нереформованою.

– Автономія вузів, про яку зараз так багато говорять, зніме цей блок або вузи і сьогодні вільні заробляти наукою?

– Університетська система України відрізняється від західної вищої школи передусім тим, що там наука зосереджена у великих вузах, а у нас в НДІ НАН.

Яку б ви автономію університетам не давали, науки тут не з’явиться більше, ніж є, тому що і бюджетне фінансування, і кадри – усе в Академії наук.

Якщо ми хочемо, щоб українські університети стали рівноцінними європейським вузам, треба віддати вузам науку з бюджетним фінансуванням. Такий університет уже зможе претендувати на те, щоб увійти в 200 або 500 кращих вузів світу.

Зараз наукова робота в українських університетах стоїть на другому місці, а на першому – освітній процес. У цьому вся проблема вузівської науки.

– Чи реально досягти самоокупності вузу за рахунок наукових досліджень?

– Ні, нереально. Ніде в світі немає такого. Усі найбільші університети дотуються державою. Наука може приносити дуже великі доходи, як в Англії, США, вузи, наприклад, розробляють медпрепарати, отримують серйозні замовлення. Але цей прибуток не покриває витрат на навчальний процес, на підготовку кадрів.

– Ви говорили, що Україні треба визначитися з кількома пріоритетними напрямами в науці. Хто, на Вашу думку, повинен отримати держкошти?

– Треба брати ті напрямки, де у нас добре розвинене конкурентоспроможне виробництво. Це хімія, там треба підтримувати статус, це космос, ракетобудування, металургія і окремі види машинобудування. І також в оборонній промисловості. Решті треба шукати інші можливості.

Джерело: http://news.mail.ru/inworld/ukraina/society/4369682/