Чи потрібна Україні наука?

malomyzhМикола Петрович Маломуж, доктор фізико-математичних наук, професор фізичного факультету Одеського національного університету,автор більш як 120 робіт у провідних американських та європейських журналах. mnp@normaplus.com

Якщо судити з фінансування науки і зарплат вчених, то Україні наука не потрібна!

Тепер спробуємо розібратися в цьому питанні більш детально, ставлячи собі запитання та відповідаючи на них.

1. Чи потрібна взагалі людству наука? Вичерпною відповіддю на це питання може слугувати лише один приклад. Близько 175 років тому молодий, нікому тоді ще невідомий вчений Майкл Фарадей відкрив явище електромагнітної індукції. На це відкриття спочатку ніхто не звернув ніякої уваги. Для продовження досліджень М. Фарадей попросив в одного з меценатів невелику суму грошей: близько десяти фунтів стерлінгів (ф.с.). Той, дуже вагаючись, запитав: «Ви могли б мені сказати, що може обіцяти Англії і людству ваше відкриття?». На це Фарадей, підвівши мецената до коляски з новонародженою дитиною, відповів так: «Ви можете сказати, ким стане маля через 20-30 років: ученим чи злочинцем?» Меценат задумався і дістав із кишені 10 ф.с.

Уже через 50 років майже вся Англія була електрифікована.

2. Чи потрібна Україні наука, передусім фундаментальна? Чому це запитання ставимо відносно України? По-перше, тому що Україна – відносно невелика держава, яка не може кардинально впливати на розвиток світової науки, по-друге, Україна – переважно аграрна країна і в найближчі роки буде залишатись саме такою.

Якщо виходити з цієї точки зору, то Україні потрібна лише прикладна наука, яка буде притягуватись для вирішення окремих завдань. Наприклад, пристосування німецьких технологій до суворіших кліматичних умов на більшій частині України.

А в чому, власне, полягає різниця між прикладною та фундаментальною науками? Дослідження енергетики ядерних реакцій, зокрема взаємозв’язку між дефектом маси та енергією, що вивільняється, є прикладом фундаментального дослідження. А ось застосування отриманих законів для потреб атомної енергетики – переважно прикладне завдання. Те ж саме можна сказати і про економічні науки. Відкриття законів економічного розвитку є завданням фундаментальної науки, а їх застосування до проблем України – прикладної.

Чи повинна держава враховувати специфіку фундаментальних і прикладних досліджень? Щоб відповісти на це запитання, запитаємо себе: «Чи передбачав Ейнштейн – великий дослідник фундаментальних законів природи – майбутні застосування відкритих ним законів?». Як видно з його робіт, ні!

А наскільки часто в одній особі можуть поєднуватися здібності до фундаментальних і прикладних досліджень? Наочно, мабуть, можна відповісти так: не частіше, ніж в одному музикантові поєднуються здібності композитора і виконавця.

Чи може розвиватися українське суспільство без серйозної фундаментальної науки? Може! Але як? Шарахаючись із однієї крайності в іншу. Наприклад, у СРСР культивувалося вчення Лисенка. Ідеї Лисенка прості і зрозумілі простому народові і вождям пролетаріату. Вони підтверджуються простими прикладами. Генетика не лише не фінансується, але забороняється на державному рівні. За порушення заборон провідні вчені вирушають по етапах. У СРСР це продовжувалося декілька десятків років. Радянська медицина і сільське господарство безнадійно відстають у своєму розвитку від західних аналогів. Зрештою, страждає рівень життя людей.

Подібна ситуація зараз має місце в Україні. Через нерозвинутість української економічної науки не було вжито ніяких заходів із попередження руйнівних наслідків світової кризи, не пропонується і обґрунтованих шляхів виходу з неї. Ми навіть не знаємо, яка у нас економіка: кримінального капіталізму чи кримінального феодалізму?

Наука для суспільства подібна до світла ліхтарика в нічній пітьмі – «промінь світла в темному царстві!».

3. Чи є злободенні завдання для української науки? На нашу думку, проблеми

енергетики;
енергоємності виробництва;
очистки ґрунту, води й повітря від жахливих забруднень;

специфіки економічного розвитку –
є надзвичайно злободенними. Рецепти вирішення цих та інших проблем на Заході на довгі роки засекречуються. Ми знаємо, що японці витрачають мільйони і мільярди доларів, щоб розробити технологію витягання сірководню з океанських глибин. Чому ж ми цього не робимо, знаючи, що в Чорному морі накопичені величезні кількості сірководню? Він нам не потрібний? Або японський фахівець краще українського?

Ні, на олімпіадах наші школярі і студенти ні в чому не поступаються ні японцям, ні німцям!

Значить, викидати українські мільярди на закупівлю вже готових технологій чи російських енергоносіїв – газу й нафти – більш виправдано? Чи на них легше нагрівати руки?

4. Чи можуть 10 найвидатніших учених сучасності, запрошених на роботу до України, вирішити її найбільш важливі проблеми? Ні, не можуть! Вони не отримають в Україні необхідного для цього інтелектуального середовища. Із цього приводу Ньютон, найгеніальніший учений усіх часів і народів, говорив: «Я бачив далі за інших тому, що стояв на плечах гігантів!»

У свою чергу цим гігантам потрібні були плечі меншого калібру і так далі. Ще Наполеон розумів, що науковий організм за своєю структурою є подібним до піраміди. При цьому вершини піраміди майже ніколи не збігаються з адміністративними вершинами.

5. А честь нації? То хіба це пустий звук? Зайво навіть говорити про те, з яким відчуттям англійці говорять про Ньютона, Фарадея, Максвелла. Королі, прем’єри – чого вони варті в порівнянні з цими гігантами людської цивілізації? Як осиротіла б Англія, якби в пошуках кращої долі вони виїхали з неї!

Чи значить це щось для нас? Майже ні!
Кращі математики, фізики, хіміки, інженери безперервно виїжджають подалі від нашої землі. Виїхали Ілля Мечников, Іван Пулюй, Георгій Гамов, Микола Чеботарьов та багато інших. Вони прославили науку інших країн: І. Мечников став лауреатом Нобелівської премії з біології, І. Пулюй – однією із ключових фігур у відкритті рентгенівського випромінювання, Г. Гамов вніс фундаментальний вклад у розвиток квантової механіки, астрофізики і генетики. Унаслідок причин, які не мають нічого спільного з наукою, їм не присудили Нобелівські премії.

Зазначимо, що відкриття рентгенівського випромінювання, безумовно, належить до найбільших відкриттів в історії людства, а його використання у всіляких сферах нашого життя не потребує подальших роз’яснень.

Виїхали, ну і що? Виїжджають також і з інших країн. Так, виїжджають! Але всі видатні наукові досягнення з’являються лише в країнах, в яких працює достатньо велике число видатних вчених. Ці люди викладають в тамтешніх університетах, готуючи кадри найвищої кваліфікації. Викладання для більшості видатних учених, спілкування з талановитою молоддю є так само природнім, як і дихання свіжим повітрям.

Тому запитання, коли з’являться українські нобелівські лауреати, мабуть, ще довго буде залишатись без відповіді.

6. Чи є допустимим зниження інтелектуального рівня нації? Хотілося б думати, що повернення до лука і стріл як знарядь виробництва не є метою жодної політичної сили в Україні. Тоді чому ж нічого не робиться навіть для збереження рівня української науки і освіти 70-80-х років минулого століття?

Не потрібно? Але ж на запущеному полі зростають лише бур’яни! Добрий урожай зернових можна зібрати лише з добре обробленого поля.

Зниження інтелектуального рівня суспільства уповільнює темпи дозрівання кожного наступного покоління українців. Зокрема, в умовах інтелектуального вакууму талановитому молодому вченому в Україні для входження у велику науку необхідно не 5-10 років, як це має місце в США або Германії, а вдвічі-втричі більше. Кращі роки життя витрачаються даремно. Важко навіть уявити долю геніального математика Леонарда Ейлера, якби він народися в Україні. Ймовірно, йому б довелося повторити шлях нашого страдника Тараса Шевченка.

Правда, сьогодні є вихід – виїхати до Німеччини або США, що і відбувається безперервно. Але від’їзд основної маси талановитих людей – це явна передумова до сповільнення розвитку творчих сил в Україні. Крім того, це супроводжується недовиробленням багатомільярдних матеріальних цінностей.

7. Експорт інтелекту в цифрах (дані надані вже покійним професором математики ОНУ М.Я. Тихоненком). За оцінками американських експертів, на підготовку одного Ph.D.-студента суспільство витрачає 3-5 млн. доларів. За час незалежності України на Захід виїхали більше тисячі докторів і близько 5 тисяч кандидатів наук з різних спеціальностей. Неважко підрахувати, скільки придбав Захід і скільки втратила Україна.

За підрахунками радянських економістів, на 1 карбованець витрат праця ткалі приносила суспільству 1 карбованець прибутку; праця висококваліфікованого робітника – 5 крб.; інженера середнього рівня – 12-15 крб.; кандидата наук – 60-75 крб., а праця доктора наук – 120-150 карбованців прибутку. То ж скільки втратила, втрачає і ще буде втрачати Україна від «експорту свого мозку»?

Зниження інтелектуального рівня суспільства через постійний відтік здібних молодих людей на Захід або їхній перехід у комерційні структури позначається не лише на рівні фундаментальної і прикладної наук. Знижується також інтелектуальний рівень «правлячої еліти».

8. Чи дійсно експорт мозку знижує рівень рішень «правлячої еліти»?

Найкращою відповіддю на це запитання тут можуть слугувати події Великої вітчизняної війни 1941-1945 років. До війни багато видатних діячів науки і культури знаходилися за ґратами разом із карними злочинцями, багато хто був розстріляний. Було знищено офіцерську еліту. Країною правили недавні «комбедовці» й вихідці з люмпен-пролетаріату. Але ось фашистські війська вже стоять під Москвою. Розстріли припиняються, вчені й інженери повертаються до майже нормального життя, їх зарплати підвищуються в десятки разів. Керівниками міністерств, інститутів, комфронтами стають вчорашні зеки, чий рівень культури й освіти дозволяв працювати з норовистими і важко керованими інтелектуалами. І ситуація міняється за лічені місяці. Так що перемозі у Великій вітчизняній війні суспільство зобов’язане своїй інтелектуальній еліті. Цей незрозумілий сплав еліт, інтелектуальної та правлячої, продовжує за інерцією спрацьовувати і після війни. СРСР створює атомну й водневу зброю, ракетну техніку, першокласну реактивну авіацію, виходить на перші позиції в світі за багатьма показниками. Але зв’язок еліт слабшає. У свідомості короткозорих, погано освічених політиків знову формується ідеологія переваги соціалізму над капіталізмом і знову спливає теза про експансію комунізму. Тепер провідні вчені з їх здоровим глуздом і миролюбством уже не потрібні. Вони знову потрапляють у в’язниці.

Чим усе це закінчилося, ми добре знаємо. Так звані «правлячі еліти» розвалили велику країну на ряд князівств. А чого тільки варта газова усобиця?

Як перед монгольською навалою! Тут культурна еліта суспільства, не будь вона паралізованою десятками років переслідувань, могла б сказати «ні» багатьом діям недалекоглядних політиків.

9. Чи здатна українська наука в її нинішньому стані вирішувати серйозні науково-технічні проблеми? Як це не важко визнавати, ні! Чому?

Є дві серйозні причини:
відсутність сучасної матеріально-технічної бази;

відсутність достатнього числа висококваліфікованих співробітників середнього віку – від 30 до 55 років.

При цьому, якщо переглянути ваківські бюлетені, у яких друкуються відомості про захист дисертацій, нестачі кандидатів і докторів наук у нас не повинно бути. За числом докторів і професорів у кожному українському університеті ми вже давно перевершили радянські показники.

Яким чином? За рахунок небаченого ніде раніше зниження рівня публікацій. А як же в такому разі їх приймають до друку в журналах? А серйозні журнали їх і не приймають. Для цієї мети використовується найрізноманітніші самвидави. Статті в «Мурзілках» стали обличчям української науки. На список публікацій більшості нинішніх докторів наук і академіків соромно дивитися.

А ВАК і «правляча еліта» мовчать!? Ні, не мовчать, а користуються цією ситуацією і, швидше за все, підтримують її. Чи не завдяки цьому багато наших гетьманів різного рівня стали «проффесорами»? Але це не прості «проффесори», для яких професорська кар’єра з малих років була метою і сенсом життя. Це дуже активні пробивні люди, які за гроші знаходять виконавців і їхніми руками за 2-3 роки пишуть докторські дисертації, а на додачу до всього цього клепають і купи монографій. Слава Брежнєва-письменника багатьом не дає спокою до цих пір! Ці ж спритні «проффесори» успішно «виграють» і всілякі гранти. Загалом, демонструють незвичайну активність і приголомшують співвітчизників десятками публікацій на рік.

Чи важко державі розібратися в цьому питанні? Простіше за парену ріпу, якщо захотіти цього. Видати з кожної спеціальності перелік журналів, імпакт-індекс яких вважається прийнятним для Ph.D.-дисертацій на Заході. І залишити у списках публікацій авторів лише ті, що є опублікованими у таких журналах. Саме такі вимоги до кандидатів на гранти близько 15 років тому висував в Україні американський мільярдер Сорос. І тоді відразу стає ясним «ху іс ху».

Звичайно, дільці і тоді знайдуть вихід. Найматимуть виконавців вищої кваліфікації. Але це зробити буде набагато важче. Крім того, спілкування з кваліфікованими людьми підвищуватиме і їхній рівень мислення.

Зокрема, це буде супроводжуватися і підвищенням рівня «правлячої еліти». Значить, рішення, що приймаються «правлячою елітою», стануть більш продуманими й цілеспрямованими. Підвищиться і рівень освіти, який найтіснішим чином пов’язаний із рівнем розвитку науки.

10. Чи сприятиме розвитку української науки Болонський процес?

З точки зору чиновників МОН України і держави в цілому – це є найважливіше завдання нашої вищої школи. З великим завзяттям вони впроваджують те, що, на їхню думку, є організацією навчального процесу згідно з Болонським протоколом.

Відбувається чергова перебудова навчального процесу у вищих навчальних закладах. Скільки їх уже було за останні 30-40 років! Але як і всі попередні, лопне і ця. Чому?

Тому що організацією навчального процесу в СРСР, укладанням програм і вимог у післявоєнні роки займалися видатні вчені – Н.Н. Боголюбов, П.Л. Капіца, А.Н. Колмогоров, Л.Д. Ландау, В.А. Фок та багато інших. Тут ми говоритимемо лише про організацію фізико-математичної освіти. Ця система вивела СРСР на перші позиції у світі за рівнем підготовки студентів, і результати не забарилися позначитися. Вона дісталася в спадщину й Україні. По суті, ця система була модернізацією німецької системи освіти 30-40-х років. У 60-ті роки німці корегують свою систему освіті вже відповідно до радянських стандартів. І не збираються відмовлятися від основних принципів цієї системи навіть сьогодні. А що ж ми?

Ми ж, як піонери радянських часів, маємо бути завжди напоготові до будь-якої ломки навчального процесу. При цьому, як завжди, провину за невдачі у впровадженні новацій буде покладено на поганих виконавців.

Що ж ми отримали на сьогодні? Змінили тільки форму звітності. Рівень знань студентів продовжує невпинно знижуватись, дорогоцінний час витрачається професорами на складання чергових паперів, наука втрачає темпи розвитку.

То хіба не з цієї причини «новоукраїнці» відправляють своїх дітей навчатися за рубежі нашої Батьківщини?

Зазначимо, що на Заході більшість студентів і професорів і не чула про Болонський процес.

Ще один приклад абсурду – винахід чиновниками МОН поняття «національний університет», а ще й «науково-дослідний» університет. Що це таке? Як зв’язати його з Болонським протоколом? Як пояснити колегам на Заході, що це означає? Як зрозуміти самим?

Як важко зрозуміти чиновникам і українським гетьманам, що ключовою фігурою навчального процесу є професор. Який цей професор, такий і навчальний процес. Про науковий рівень багатьох українських професорів уже йшлося. Потрібно ще сказати і про їх вік. На природничих факультетах українських університетів він перевищує 60 років. Спостереження показують, що професори, чий вік перевищує 65-67 років, уже «відбувають номер»: вони ще непогано читають лекції, але вже майже нічого не вимагають від студентів. На Заході в цьому віці люди переходять на заслужений відпочинок. Ось де МОН потрібно задуматись і волати на повний голос!

Підсумок свавіллю чиновників у системі підготовки наукових кадрів краще всього підводить байка Івана Крилова: «А вы, друзья, как ни садитесь, все в музыканты не годитесь!»

11. Якими є найпростіші заходи для зменшення масового експорту мозку і запобігання посірінню науки? Здібні молоді люди повинні побачити для себе перспективу! По-перше, гідну зарплату, що дозволяє їм обзавестися сім’єю і придбати житло. Інакше кажучи, їхня заробітна плата має бути значно вищою від середнього рівня і вищою від рівня зарплат держчиновників і «слуг народу» – депутатів. Якщо цього не буде, ніякі патріотичні заклики не втримають їх в Україні. Талановиті люди – це найбільш приваблива стаття експорту України для всіх країн світу. Додамо також, що дуже висока оцінка праці посадових осіб, часто дуже недалеких людей, суттєво підриває моральні основи стимулювання якості і кількості праці зарплатнею.

· Заробітна плата у вищій школі має бути розумно диференційованою. Провідні професори Київського й інших університетів України повинні отримувати однакову зарплатню. Вона повинна визначатися тільки кількістю і якістю продукції, тобто числом праць, визнаних світовою науковою спільнотою, і кількістю підготовлених студентів і аспірантів.

· Опора у вирішенні найважливіших проблем науки повинна робитися на найактивніших учених середнього віку. Список таких дуже невеликий, і держава без зусиль могла б його скласти. Україна повинна знати свою наукову і культурну еліту поіменно! Люди, що відчули свою значущість для України, не виїжджатимуть на другорядні посади на Заході. Звичайно, недопустимо ігнорувати знання і досвід людей, які мають визначні наукові досягнення, але переступили через певну вікову межу. Досвід подібної організації науки добре відпрацьований у США і Німеччині.

· Продумана державна система грантів для розробки найбільш життєво важливих проблем.

· Національна ідея, сформульована провідними діячами науки і культури. Без неї ми шарахатимемося, втрачатимемо залишки патріотизму, або будемо думати «по-українськи», тобто робити одну дурницю за іншою.

Усі інші проблеми талановиті люди вирішать самі.

12. Післямова

Наукових співробітників в Україні приблизно в п’ять разів менше, ніж у США, тобто їх близько 40.000. Ураховуючи сказане вище про їх якісний рівень, число дієздатних науковців слід прийняти рівним 10.000. Вважаючи, що доктори наук, кандидати і люди, які не мають наукових ступенів, співвідносяться в пропорції 1:5:2, ми приходимо до висновку, що в теперішній час в Україні є дієздатними не більше 1.250 докторів наук, 6.250 кандидатів наук і 2.500 наукових співробітників з усіх галузей науки. Середня заробітна плата доктора наук у теперішній час складає приблизно 3000 грн./міс, кандидата наук – 2000 грн./міс, наукового співробітника без ступеня – 1400 грн./міс. Середня вартість однокімнатної квартири складає 300.000 грн.

Візьмемо найкращий варіант: людина стає доктором наук у 25 років. Для того, щоб придбати однокімнатну квартиру, йому потрібно складати гроші близько 8,5 років. Це за умови, що на одяг він не витрачатиме ні копійки, а вгамовувати голод буде астральною їжею. Цей доктор, якщо його батьки живуть далеко від університетського центру, повинен знімати житло, за яке потрібно платити не менше 2000 грн./міс. А про сім’ю справжні вчені повинні думати в останню чергу!

Як жити в цій ситуації? Про це знають, мабуть, лише партайгеносе і «проффесори».

На жаль, тінь від їхніх вчинків лягає на весь професорсько-викладацький корпус. Не дай Бог, якщо майбутнє України за «проффесорами».

Древні казали: «Якщо Господь бажає покарати грішника, він позбавляє його розуму». Невже на покарання заслуговує весь наш український народ?