Меню
Концепція «руского міру» патріарха Кіріла як основна перепона розвитку православного християнства в Україні (небогословські роздуми вірянина Української помісної православної церкви). Частина перша
31.03.2016 Статті

(повна версія статті, скорочену опубліковано в “Українській правді” http://www.pravda.com.ua/columns/2010/09/3/5351447/)

Yarmoluk.JPG.pagespeed.ce.x2JUCsde0L

 Проф. Сергій Миколайович Ярмолюк

Патріарх Московський і всієї Русі Кіріл, виступаючи 3 листопада 2009 року на відкритті ІІІ Асамблеї «Русского мира» в Москві, запропонував використовувати новий термін — «страна русского мира». На думку патріарха, країна відноситься до «руского міру», якщо в ній російська мова використовується як мова міжнаціонального спілкування (читай – державна), розвивається російська культура, зберігається загальноісторична пам’ять (читай – написана російськими істориками) (http://www.pravoslavie.ru/news/32537.htm). На відміну від братерських союзів слов’янських народів Росії, України, Білорусі, що давно вже набили всім оскомину, та паралізованому ксенофобією євразійству, схоже, це щось нове й, очевидно, запозичене патріархом Кірілом із західного світу під час його численних подорожей до Європи.

 Згідно з цією концепцією Молдова з її переважно неслов’янським населенням є країною «руского міру», оскільки значна кількість її мешканців спілкується російською. Як мило, як цивілізовано, зовсім як у Франції, де темношкірих франкомовних французів уже скоро буде більше, ніж нащадків учасників Великої французької революції. Проте який неоціненний вклад можуть внести у розвиток російської культури неоросіяни-неслов’яни з Абхазії чи Молдови? Це предмет окремої розмови. Сподіваюсь, що вони хоча б не будуть палити автомобілі, як неофранцузи з околиць Парижа.

Україна, безперечно, належить до «руского міру», усе глибше туди всмоктується, і не лише одними молитвами патріарха Кіріла, а добре продуманою, щедро фінансованою українською політикою російського уряду. На тлі безперечних успіхів російських урядовців у «руськоміризації» України здобутки Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) досить скромні, я б сказав мізерні, на відміну від здобутків інших конфесій, зокрема Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП).

У своєму інтерв’ю «Українському тижню» (№ 9 (142) від 16.07.10 р.) патріарх УПЦ КП Філарет зазначає: «Якщо говорити про статистику, то УПЦ КП має 30 єпархій в усіх областях України, 41 архієрея, три вищих навчальних заклади, три середніх, понад 50 чоловічих і жіночих монастирів, 4,5 тис парафій, понад 3 тис духовенства та 14 млн вірян. УПЦ МП має 9 млн вірян, але вдвічі більше парафій і монастирів. Якщо говорити про вплив, то УПЦ КП підтримують українська інтелігенція і громадські організації. А УПЦ МП – певні політичні партії та українські бізнесмени. Тому УПЦ МП фінансово багатша, а УПЦ КП – бідніша. Та оскільки діє ідея, ми сильніші.» (http://www.ut.net.ua/art/166/0/4131/).

Як сталося, що в суперництві між двома православними церквами перемогла церква, що не має суттєвої ні фінансової, ні адміністративної підтримки? На мій погляд, основна причина поразки УПЦ МП полягає в тому, що вона опирається на концепцію «руского міру», запропоновану її патріархом Кірілом. Сподіваюсь, що архієреї УПЦ МП розуміють, що українці можуть бути жителями «руского міру» і водночас вірянами конкуруючих з ними християнських конфесій.

Концепція «руского міру» у свідомості пересічного українця ґрунтується на радянській культурній традиції, а не на власне російській національній. Войовничий атеїзм є важливою складовою цієї пострадянської «рускомірної» культури. Парафії УПЦ МП здебільшого переважають на сході та півдні України, де домінує атеїстична «рускомірна» культура. Об’єктивно вони не в змозі у цих регіонах поповнюватися за рахунок дорослого (переважно урбанізованого) населення. Зрозуміло, що в західних і центральних областях України, де «руский мір», слава Богу, ще так глибоко не укорінився, де сильні дідівські християнські православні традиції, обидві українські православні церкви динамічно зростають за рахунок дорослого (передусім сільського) населення.

УПЦ МП, на відміну від УПЦ КП, постійно наголошує на своїй канонічності. Канонічність, на мій погляд, важлива для так званих формальних вірян, які рідко спілкуються з церквою, а якщо і спілкуються, то у форматі грошово-товарних відносин. Вони несуть гроші до церкви і хочуть отримати якісну канонізовану послугу – хрещення, вінчання, прощення гріхів. Формальних вірян не цікавить, якою мовою говорить священик і взагалі про що він говорить? Головне, щоб усе було як у людей та за церковним обрядом. На відміну від формальних, істинні віряни йдуть до церкви зі своїми болями та проблемами, вони хочуть, щоб їх почули, підтримали, щось порадили. Для них канонічність є другорядною, на перший же план виходить особистість священика, його вміння спілкуватися з людьми, мова, якою він звертається до них.

В Україні домінує зовсім інший тип вірян – так звані «позацерковні» православні. За даними міжнародного соціологічного дослідження «Релігія та релігійність в Україні», з усіх, хто самоідентифікується як християнин східного обряду, більше половини вважають себе православними, але не відносять себе до Московського чи Київського патріархату. Близько 40 % опитаних відповіли, що шукають власний шлях спілкування з Богом, будучи православними. Тож можна припустити, що православність українського населення вже не є класичною. На думку соціолога Максима Паращевіна, «вона значною мірою зсувається у бік самостійності: коли людина сама вирішує, у що їй вірити і прислухатися чи не прислухатися до настанов певних релігійних організацій» (http://jerelo.info/Podiyi-v-Ukrayini/Ukrayintsi-navertayutsya-do-Boga.htm). Зрозуміло, що для «позацерковних» вірян канонічність не є вирішальним фактором їхнього повернення до «воцерковлених» православних того чи іншого українського патріархату.

На мій погляд, «позацерковність» більшою мірою зумовлена рудиментними залишками рускомірної атеїстичної культурної традиції в свідомості дорослих українців, меншою мірою – зайвою публічністю міжконфесійних «розборок». У цьому контексті зазначу, що прес-службі Вінницької єпархії УПЦ МП перед тим, як оприлюднювати на власному офіційному сайті замітку про свою перемогу над «неканонічним» супротивником у боротьбі за храм, не зайвим було б добре подумати, чи будуть сприяти переможні вісті з міжконфесійного фронту зменшенню кількості позацерковних православних в Україні? (http://orthodox.vinnica.ua/index.php?o=1758&l=2).

У цій же «фронтовій» замітці є промовистий абзац, який я дослівно зацитую: «Є в селі одна руська церква, а ми собі строїли українську церкву. І хочемо щоб по-українськи там правилось, А ми нічого по тому церковно-словянському не понімаємо, – говорить місцева Лідія Пуздерко (о. Павло, перейшовши до УПЦ, продовжує служити українською – ред., примітка офіційної прес-служби Вінницької єпархії!)». Цікаво, чи відає о. Павло, що за концепцією «руского міру», проголошеною його новим патріархом, у майбутньому він буде зобов’язаний проповідувати виключно церковнослов’янською мовою?

На мій погляд, на українському Сході, а особливо на Заході, УПЦ МП програє через те, що вона говорить із вірянином незрозумілою для нього церковнослов’янською мовою. Цікаве логічне протиріччя: згідно з концепцією «руського миру» священики УПЦ МП повинні читати свої проповіді російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування, а не церковнослов’янською. І о. Павло, і багато інших його нових колег священиків підсвідомо розуміють, що використання російської та української мови в УПЦ МП сприяє зростанню кількості їхніх вірян по всій України. Проте за існуючої тенденції зменшення автономії УПЦ МП і примусового приживлення концепції «руского міру» патріархом Кірілом українська мова з часом однозначно буде викорінена із храмів Московського патріархату. А отже, об’єктивно це призведе до зменшення кількості вірян УПЦ МП у центральних та західних українських областях. Як завжди, в УПЦ КП можливостей менше. Вважаю, що вона вимушена послуговуватися лише українською мовою, оскільки поширення російської мови в її храмах однозначно спричинить втрату своїх вірян і поповнення новими жителями «руского міру».

*