Максим Стріха: у нас економіка, якій наука не потрібна

Інтерв’ю з ученим, громадським і політичним діячем, перекладачем, письменником, доктором фізико-математичних наук Максимом Стріхою. Розмовляв Микола Вересень. Ми публікуємо короткий зміст передачі.

Я прочитав деякі ваші статті, де ви сильно критикуєте нинішню систему освіти. Погана освіта, погане міністерство, не краща якість викладацького складу, байдужі студенти і т.д. Але, ви підкреслюєте, не дивлячись на все це люди йдуть до вищих навчальних закладів. Чи є ця тяга, так би мовити, іманентним людським геном – людина хоче знань, не зважаючи ні на які умови вона їх хоче.

Миколо, я боюся, ви вже дали відповідь на запитання. Коли ми подивимося на історію, то людина в усі епохи хотіла знань. Звичайно, завжди знаходилися і ті, хто знань не хотів. І сьогодні ця тенденція зберігається – люди намагаються здобути освіту, настільки, наскільки це можливо. Хтось в Україні, хтось, у кого є відповідні можливості, ні.

Їдуть за кордон?

Так, виїжджають за кордон, на жаль, тому що наша вища освіта не дає належного рівня знань. І ми поступово втрачаємо найкращих, найталановитіших наших студентів, оскільки їхнє навчання за кордоном зазвичай тягне за собою роботу за кордоном, і це вже назавжди.

Тому, виходить, що в головах молодих людей існує дві тенденції: внутрішня, що виражається в запитанні «а навіщо мені це», і загальноєвропейська – «знати потрібно».

Я б не сказав, що всі стоять на позиції «навіщо мені це». Я суджу по своїх студентах. Їм, з одного боку, легше, ніж було нам: у них є Інтернет, у них є доступ до такого масиву інформації, про який нам і мріяти не доводилося. Але у них багато життєвих проблем: іноді хлопець або дівчина не приходять на пари тільки через те, що змушені працювати в нічну зміну. Це теж реалія нашого часу. Тому ті, хто дійсно тягнуться до знань, вони існують і зараз. Але, на жаль, стає більше тих, хто «тягнеться» лише до диплому. Але вони теж мотивовані, вони бачать, що відбувається в суспільстві, хто чого добивається і хто стоїть при владі… І вони розуміють: навіщо серйозно вчитися, коли можна цього не робити.

Я знаю, що ви працюєте в Інституті фізики напівпровідників. Скільки молодих фахівців там з’явилося за останні 5-7 років?

Зараз з’являються. Але питання в тому, як їм потім там залишитися. Я суджу по своїх студентах на радіофізичному факультеті: більшість талановитих хлопців, так уже виходить, не кияни. Так, вони можуть потім вступити до аспірантури, вони можуть вчасно захиститися, але потім вони втрачають право на аспірантський гуртожиток, і ніяких легальних можливостей далі, працюючи в науці, забезпечити собі хоч якесь елементарне житло в Києві у них вже немає. Вони зобов’язані або перекваліфікуватися, або їхати за кордон. І роблять або так, або так.

А чи немає в цьому проблеми, що занадто багато людей з вищою освітою? Так, можна виділяти якісь державні гроші, але якщо випускати, скажімо, радіофізиків – мільйон на рік, то ніяких грошей ніякого держави не вистачить.

Давайте розділяти поняття. Людей з абстрактним вищою освітою не так багато, хоча є суспільства, які вимагають 100 % масової вищої освіти. Інша річ, що у нас є кілька дурниць; у нас, скажімо, фактично не користуються попитом бакалаври. Наші бакалаври отримують такий рівень знань, з яким фактично і працювати неможливо.

Якщо ж ми говоримо про вчених, то за останні двадцять років у нас «досягнення» дуже серйозні. Загальне число людей, які в Україні проводять фундаментальні дослідження, скоротилося майже втричі, з 300 000 до 100 000 з невеликим. Майже у п’ять разів скоротилося число людей, які працюють у природничих і технічних науках. Зараз ми вже бачимо, що там фатально не вистачає кваліфікованих інженерів. Як приклад: поруч з моїм будинком на вулиці Франка періодично виникає яма, після кожного дощу, і комунальники на моїй пам’яті борються з нею вже років п’ять. Їх зусиль вистачає на пару місяців, максимум. Це означає, що технологічна культура впала вже так, що далі нікуди… Сьогодні за кількістю вчених ми вже поступаємося країнам, які, скажімо, ніколи і не вважалися передовими -Іспанії, скажімо. А скоро пропустимо вперед і Румунію. І Україна, яка все ще має, за кількома напрямами, хорошу науку, зараз перебуває в ситуації очікування – коли ми і це все-таки втратимо.

Біда в тому, що якщо зараз все відімре, то за 10-15 років – природним шляхом. Просто підуть фахівці: не буде, кому вчити студентів, кому готувати хороших докторів і кандидатів. І відродити потім буде неможливо! Річ у тім, що наукові школи – це така підступна річ, яка створюється протягом десятиліть, століть. І зараз у нас є приклади країн, які вкладають величезні кошти у створення власної науки – Туреччина, Ірландія, Бразилія… Щось виходить, але при всіх немислимих капіталовкладеннях вони не досягли навіть рівня сьогоднішньої української науки. А Польща, до речі, витрачає сьогодні на свою науку у п’ять разів більше, ніж Україна, помітно починає нас випереджати.

Академія наук, безумовно, дуже консервативна структура. Вона завдяки своєму консерватизму збереглася до нинішнього часу. Спасибі Борису Євгеновичу Патону – Академію та її майно спокійно могли б розкрасти в 90-ті, і після цього проблеми науки в Україні більше б не існувало. На щастя, цього не сталося. Але з причин цієї ж консервативності і в силу причин природних через деякий час Академія наук може опинитися в ситуації колапсу.

І тут усе може статися дуже швидко. А загибель академії означатиме повну загибель природничих і технічних напрямів у науці, гуманітаристика якось виживе в університетах, вона не вимагає великих грошей. Щось ще в університетах збережеться, але більша частина буде втрачена і не буде вже підлягати відродження. На жаль, лідери цієї небезпеки не розуміють. Причому, ні у владі, ні в опозиції. Просто їх освітній рівень і життєвий шлях такий, що вони ніколи не цікавилися цією наукою і не розуміють. І не розуміють, що ситуація, коли вся українська наука коштує державі стільки ж, скільки один, нехай і класний футбольний клуб, – це не нормально.

Є розуміння того, як усе-таки цю проблему можна вирішити?

Я б не став бити себе в груди і кричати: науку в Україні необхідно реформувати! Так, реформувати необхідно, але назву одну цифру – скільки українські вчені в рік друкують статей у міжнародних виданнях – трохи більше 5000. Це не так багато, але якщо врахувати, що ми витрачаємо на науку в рік у 30 разів менше, ніж Росія, і в 300 разів менше, ніж США, з’ясується, що у нас одна така стаття – а рівень статей, ясна річ, приблизно однаковий – вартує на порядки дешевше. Так що позитивний потенціал української науки на одиницю витрачених коштів куди вище, ніж в США. І чи потрібна тут реформа?

Потрібна. Так, але Академія дуже консервативна, і механізми прийняття рішення найчастіше такі, що були ефективні років вісімдесят тому, а життя змінюється. Але проблема все ж, повторюся, не в самій науці. Головне – її зберегти. Головне – це наша економіка, якій сьогодні наука не потрібна. Ось як це змінити? Ми любимо кричати про інновації, але на сьогодні в Україні задушені всі можливості для будь-якого прояву інноваційності. Як зробити так, щоб результати наукових досліджень були потрібні і цікаві самій державі – ось це велике питання. І як зробити, щоб українські вчені могли нормально виходити і конкурувати на міжнародному інтелектуальному ринку.

І як? Є відповіді на ці питання?

Відповіді достатньо прості. Принаймні, на друге запитання. Тут потрібно змінити ідіотське законодавство. А ось як державу і економіку зацікавити … Це складно. Тому що це знаходиться в сфері фундаментальної перебудови всієї економіки країни. Поки будується економіка, якій наука не потрібна.

Ресурс: http://polit.ua

0 комментариев
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі