Наука та майбутнє України

Loktev.JPG.pagespeed.ce.nYC33-uPFr

Локтєв Вадим Михайлович,

академік Національної академії наук України, фізик-теоретик

 vloktev@bitp.kiev.ua

Цю статтю я задумав і пишу у вересні 2007 року – в період апогею виборчої кампанії до Верховної Ради України. У ці дні усі телевізійні канали, та й взагалі усі ЗМІ широко висвітлюють передвиборні обіцянки різноманітних політичних партій та блоків. Звичайно, це лише пропаганда і агітація, яким вірити важко, а насправді – неможливо. Але на емоційному рівні хотілося, щоб щось змінилося. Хоча вибори позачергові і, я невпевнений, щодо їх повної легітимності можуть бути певні юридичні питання, вони безумовно є дуже і дуже симптоматичними і символічними. Може, саме з них – хочеться вірити – почнеться новий етап розвитку нашої Батьківщини, яка, як під час фазових перетворень, все ще “флуктуює” між своїм старим (я б навіть його назвав, “радянсько-кучмівським”) станом і якоюсь новою фазою, яка ніяк не може народитися та стабілізуватися. Це, в свою чергу, свідчить, що ми, по великому рахунку, все ще знаходимось у старому за часом періоді свого розвитку.

Так, ХХІ-е століття вже досить давно почалося, а незалежна Україна взагалі стала повнолітньою. Проте, як на мене, ми ніяк не можемо увійти в свою нову еру, по-справжньому нове тисячоліття. І не можна позбутися питань типу, а що принесли нам, нашій науці ці буремні роки – роки незалежності, роки самостійності? З іншого ж боку, необхідно зрозуміти, чи маємо ми перспективи як високорозвинена наукова держава? Ось питання, які хотілося б обговорити, без зайвого статистичного аналізу, спираючись виключно на свій (в принципі, не такий вже й великий) власний досвід, особисті спостереження та, більшою мірою, інтуїтивні міркування професіонала-науковця, а точніше – фізика-теоретика.

Розвал Радянського Союзу та фактичні намагання правлячої еліти змінити суспільно-політичний устрій в бік лібералізації та вільного ринку, самоусунення державних установ і самої держави з багатьох галузей господарчої діяльності призвели до різкого ослаблення української науки. Треба зазначити, що аналогічна картина занепаду характерна для усього пострадянського простору. Насамперед, повністю припинила своє існування практично уся так звана галузева наука. Один за одним зникло багато інститутів, що завдяки бюджетним коштам обслуговували цілі галузі промисловості та різні галузі народного господарства. Вони впали (інколи разом із “своїми” міністерствами), бо їх, образно кажучи, зняли з бюджетної голки, а на іншу, що створена приватизованими підприємствами, у які перетворилися переважна більшість радянських заводів, не пересадили.

Певною мірою така ж доля спіткала й Академію наук УРСР (нині – Національна академія наук (НАН) України). Для неї настали важкі часи. Хто на неї тільки не замахувався? В першу чергу, високопоставлені чиновники-реформатори, які, інколи навіть не здогадуючись, виконували чий-то бездумний наказ все перебудувати, перекроїти, знищити дотла всі структури радянської пори. Ми не раз чули: “Академія наук – це остання бюрократична структура, що залишилася у вільній Україні від комунізму! Їй – Академії – не місце в державному науковому устрої.” Не буде великим перебільшенням стверджувати, що це один з розхожих і популярних у деяких колах лозунгів практично всіх років незалежності. Інша анти-академічна теза така: “У США, та й в усьому цивілізованому світі, зокрема, переважній більшості країн Європи, нема Академії як державної структури типу міністерства або відомства, а наука, тим не менш, там процвітає. Нам треба наблизити нашу науку до передових країн, звільнивши її від цієї архаїчної структури.”

У боротьбі начебто за науку, а фактично – проти Академії, використовувався і досі часто згадується ще один “вагомий” аргумент з посиланням на досвід розвинених держав світу: “На Заході всі дослідницькі установи знаходяться всередині університетів, і, таким чином, академічна наука злита з вищою школою. Нам теж треба скористатися таким досвідом і “роздати” науково-дослідні академічні інститути університетам.” До згаданих голосів приєднався хор дружніх у цьому питанні численних суспільних академій, які у великій кількості з’явилися у Радянському Союзі в період перебудови і організатори яких пропонували ці новостворені товариства, або клуби за інтересами, у якості альтернативи НАН України. Вони провокували суспільну свідомість через ЗМІ до ліквідації НАН як окремої державної структури.

На щастя, зникнення СРСР не призвело до автоматичної дезінтеграції в Україні Академії наук, бо остання у своєму статусі існувала і в УРСР. Проте життя вимагало деякої реорганізації і була проведена необхідна робота по складанню нового Статуту й перейменуванню Академії, а також пристосуванню її до нових “зовнішніх” умов. Все це лягло на плечі Президії НАН України та її президента Бориса Євгеновича Патона, які разом успішно впоралися з цією задачею.

Збереженню і укріпленню Академії сприяв, гадаю, і її регіональний устрій. Своєчасне створення Північно-Східного, а згодом і Західного, Південного, Кримського, Донецького і Придніпровського наукових центрів усунуло вельми небезпечну для країни надмірну концентрацію науки в одному-двох містах. Більше того, регіональна наука, що розвивається далеко від активних у політичному аспекті центральних територій, виявляється більш стійкою до рушійних тенденцій перехідного періоду в країні.

Отже, можна сподіватися, що НАН України вже пройшла вкрай небезпечний рубіж, вижила, зміцнилася. Період виживання, здається, скінчився, і необхідно виробляти стратегію її оптимального функціонування в умовах, що склалися. Які вони будуть у найближчі часи, особливо після позачергових виборів до Верховної Ради України, передбачити дуже важко, оскільки невідома загальнонаукова, а головне – єдина і визнана усіма політичними колами, концепція розвитку нашої країни хоча б на найближчу перспективу. Незважаючи на певну невизначеність, спробую прокреслити деякі загальні контури, які, на мій погляд, все ж таки можна відстежити.

Скоріше за все, економічно слабка нехай і демократична держава не потребує великої науки. Наука підтримується і знаходиться на належному рівні або в економічно сильній державі, де прямо за К. Марксом відіграє роль безпосередньої виробничої сили, або у тоталітарній державі з амбіційними прагненнями її керівництва, коли воно незалежно від вартості і необхідних ресурсів може консолідувати і спрямувати сили суспільства на виконання деяких високотехнологічних (насамперед, тих, що мають відношення до армії) проблем, не дбаючи при цьому про достойний рівень життя основних верств населення. Саме такою був Радянський Союз взагалі і Радянська Україна зокрема, зараз найбільш яскравим представником подібної країни є Китай. Можу навести слова одного з відомих у минулому політиків: “соціалізм – це найбільш швидкий і дешевий спосіб індустріалізації слабо розвинених країн”, з якими не можна не погодитись. Якщо поставитись до цієї фрази як метафоричної, легко усвідомити, що вона містить в собі формулу необхідності пильного державного контролю за економічним процесом у країнах, що розвиваються і прагнуть якомога швидше подолати науково-технічну відсталість. Власне, такий шлях ми вже пережили, але що далі…

Вважаю, що в української науки, як колись у царській Росії, дві біди – але не дурні і дороги, про що втім можна сперечатися, а надзвичайно слабка фінансова підтримка і велика плинність кваліфікованих кадрів. Останнє, поза всякими сумнівами, є наслідком першого, але “витік мозку” виник і продовжується не тільки з причини вкрай недостатнього фінансування науки як сфери професійної діяльності (низька зарплата основного і допоміжного персоналів, великі труднощі щодо придбання нових приладів, а також матеріалів для досліджень, погане забезпечення наукових кадрів житлом, яке могло б сприяти їх роботі саме у вітчизняних лабораторіях тощо). Є ще один бік проблеми, про який не так часто згадують у коментарях, а саме: попри усе інше, це неабияка привабливість західного образу життя з його можливістю безперешкодного пересування з країни в країну для роботи та проживання, прилучення до високої культури і рівня західних стандартів.

Зараз потік вчених все ще продовжується в одну сторону – з України, причому його напрямки охоплюють практично усі цивілізовані країни, де є наука. Не секрет, що зворотній потік, як і у фізичних системах, може народитися лише за умови вирівняння деяких “термодинамічних потенціалів”, ролі яких відіграють рівні життя вчених у нашій країні й на Заході. Проте воно у найближчі десятиріччя, гадаю, практично неможливо. З цього випливає дещо сумний висновок, що витік молодих талановитих вчених триватиме ще довгий час. Чим його можна було б хоча б зменшити? По-перше, у цього процесу має бути і є деяка саморегуляція, оскільки кількість вакантних місць для вчених не безмежна, вони заповнюються претендентами з багатьох країн, а крім того, йде поступове зменшення фінансування (проте не таке вже й значне) деяких напрямів науки у зв’язку з припиненням холодної війни. Саме тому молоді науковці України шукають і знаходять собі місця для роботи в інших країнах (Бразилія, Тайвань, Південна Корея, Південно-Африканська Республіка тощо), де рівень життя і науки не найвищій, але де вони потрібні, а їх праця винагороджується все ж таки набагато краще, ніж у нас. Тому, в першу чергу, ми повинні вирівняти умови життя і праці вчених хоча б з цими країнами.

Процес витоку мозку міг би також суттєво або частково бути скорочений, якщо б в Україні підвищився престиж науки і наукової діяльності в цілому за рахунок їх затребування народним господарством. У цьому випадку, впевнений, притаманне майже будь-якому українцю почуття патріотизму могло б зупинити багатьох. Відомо, що у перші повоєнні десять-п’ятнадцять років до Сполучених Штатів Америки переїхало багато високо-кваліфікованих європейських вчених, які спокусилися високою заробітною платнею за океаном та кращими можливостями для наукових досліджень. Поїхали, зрозуміло, далеко не усі, але різниця на користь американської науки, що виникла тоді, зберігається до цього часу. Я особисто не один раз обговорював цю проблему з колегами з європейських наукових інститутів та університетів і з’ясував, що навіть там для багатьох науковців такий переїзд був і є неможливим з чисто моральних причин – надто різний менталітет у європейців та американців та й великого бажання залишати свою Батьківщину відсутнє. А от переїзд з однієї європейської країни до іншої відбувається набагато легше і простіше – практично нема психологічного бар’єру та й культури різних країн, а інколи і мови досить близькі.

Для українців подібний бар’єр ще вищій внаслідок доволі довгої ізольованості людей, що народилися і жили у Радянському Союзі, від Заходу. Причому він дещо зростає від західної границі України до східної. Ще один фактор, який може спрацювати, це більш високий психологічний бaр’єр щодо від’їзду для молоді з провінції, де, як згадувалося, дещо менше безпосередньої інформації про переваги Заходу або зв’язків з ним. Це ж спостерігається і у Росії, де студенти московських та пітерських вузів вже з перших курсів налаштовані на від’їзд за кордон зразу після закінчення навчання, а з периферійних вузів такого відтоку майже нема. У нас відповідна тенденція простежується у Києві та Харкові. У цьому відношенні, мені здається, набагато зростає роль регіональних центрів, які мають стати, якщо не основними, то набагато помітнішими постачальниками нових знань в Україні. При цьому, тим науковцям – і в центрі, і в регіонах, хто хоче жити і працювати у науці в Україні, конче потрібно дати відчуття перспективи, або впевненості у тому, що фундаментальна наука необхідна їх рідній країні.

Звичайно, навіть коли керівництво держави змінить найближчим часом своє ставлення до науки і якою б не була державна політика стосовно наукової сфери, наука в Україні не може бути такою, якою була у радянський період. Дослідження в Україні навряд чи зможуть охоплювати увесь сучасний науковий фронт, як це було раніше, коли і в Союзі взагалі, і в Україні зокрема наукові напрями охоплювали практично усе, що робилося у світі. Звідси стає очевидною виняткова роль у нових умовах Національної академії – оптимальний відбір наукових напрямів, які вимагають підтримки. Ми вже маємо відповідну структуру – Державний фонд фундаментальних досліджень, який покликаний переслідувати саме такі цілі. В Росії створено Фонд підтримки наукових шкіл, і мені здається, що це також гарний приклад для наслідування. При дефіциті фінансування згадані фонди самі по собі за умов відкритості та прозорості конкурсів сприятимуть відбору і, відповідно, підтримці найсильніших і найбільш конкурентноздатних вітчизняних досліджень.

Інша можлива форма перебудови української науки у порівнянні з радянською полягає в тому, що навряд чи Україна може (і зможе) дозволити собі високовартісні проекти – наприклад, спорудження великих прискорювачів елементарних частинок чи іонів, телескопів або джерел синхротронного випромінювання тощо, кожний з яких коштує багато сотень мільйонів доларів. Кожний з таких приладів не завжди під силу навіть потужним державам, тому частіше велетенські проекти виконуються силами кількох країн. Побудовані установки передаються в управління спеціально створеним міжнародним комітетам для організації спільних досліджень або у тимчасове користування будь-яким дослідникам, що подали заявку і пройшли конкурсний відбір. Скоріше за все, Україна в найближчому майбутньому не будуватиме подібні великі дослідницькі машини, проте, безумовно, може приймати участь у спорудженні десь “на стороні”. І такі приклади є – це Участь київських і харківських фізиків-ядерників у розробці і встановленні унікального вимірювального обладнання на суперпотужному коллайдері у ЦЕРНІ (Женева). Взагалі ж майбутнє за Центрами колективного користування, які вже існують в НАН України, але ще не набули статусу міжнародних. В той же час НАН України вже входить на паритетних засадах у кілька європейських міждержавних лабораторій, але подібні позитивні приклади не такі численні, як хотілося б. При цьому поїздки вчених за кордон для роботи у міжнародних наукових центрах – це вже не випадкові візити за окремими запрошеннями, а регулярні дослідження за спільними програмами.

За останні десятиріччя українська фізика, стан справ в якій мені відомий краще, втратила приблизно до 15% наукових кадрів – частина перейшла в бізнес, але переважна більшість відбула за кордон. Треба визнати, ці втрати відчутні, особливо якщо врахувати вік науковців, що покинули наші інститути. В них відбулося неприродне, але суттєве постаріння наукових кадрів, яке є ні чим іншим, як відображенням процесів, що відбуваються в Україні в цілому і про які йшлося вище. При цьому молодь, взагалі кажучи, не втратила інтересу до наукової праці і йде на природничі факультети, але після завершення навчання, дізнавшись про стан справ і свої перспективи, не демонструє великого бажання працювати у науці. А якщо і починає свій науковий шлях, то втримати її на ньому стає дедалі важче. Вона виштовхується з науки частіше за все після зміни сімейного стану і появи низки побутових проблем, розв’язати які, працюючи в науці або, що еквівалентно, в освіті, фактично не вдається.

Яке ж може бути майбутнє у науки в Україні?
Відповідь напряму залежить від економічного і політичного розвитку країни. Всі роки незалежності політична еліта не могла твердо вирішити, яким шляхом має рухатись Україна – через будь-які ліберальні реформи, маючи на увазі найбільш розвинені країни Заходу і Сходу, або ж через більш-менш великий відсоток присутності держави у ВВП. Я не політик і не економіст, але не можу позбавитись відчуття, що стартові умови для України та особливості її історичного розвитку не дозволяють обирати для неї виключно ліберальний шлях до мети, яка сама по собі очевидна і благородна. Ніхто не заперечував би, щоб Україна стала такою ж високорозвиненою та демократичною державою, як, наприклад, Англія, США або Японія. Проте я глибоко переконаний, що проста і практично необмежена ліберізація економіки автоматично не забезпечує бажаної мети, а веде туди, де ми і опинилися – до держави з чималою тіньовою економікою, роздутим і досить сильно корумпованим бюрократичним апаратом, всесиллям олігархічних структур і злиденністю більшості населення. Наука, як власне і освіта, випали з поля зору керівних державних органів, які за роки незалежності так і не спромоглися зрозуміти, що робити з високо освіченою частиною народу і як її використовувати на благо суспільства.

Україна – велика східно-європейська країна, що має зручне географічне розташування, яке по суті є проміжним між економічно розвиненою Західною Європою і Сходом, представленим гігантською Росією з її невичерпною сировинним багатством. Така “історично-географічна” ситуація відбивається у менталітеті українського народу, який хоче і, з іншого боку, вимушений мати міцні економічні стосунки з усіма країнами по обидва боки від українських кордонів. Але так об’єктивно склалося, що одних дратують призови до орієнтації лише на Європу, інші не сприймають проросійський шлях розвитку України як єдино правильний і основний. На жаль, вікова спільна історія у дореволюційній Росії і 70 років радянської влади неможливо швидко витравити з пам’яті та свідомості мільйонів людей.

Сказане переконливо демонструє, що в Україні можуть мати справжній успіх лише ті реформи, у яких стосунки і з західними, і з східними сусідами є збалансованими та гармонічними. Такого, на мій власний розсуд, можна досягти тільки при акуратно і неупереджено керованому розвитку, в якому держава деякий час залишає за собою значний контроль і регулювання в базових областях економіки – енергетиці, транспорті, оборонній, включаючи космічну, промисловості і, що принципово, науці та освіті. При цьому ідеологія стратегічного розвитку має спиратися на наукові засади. Лише така державна політика могла б вселити надію, що наука, зосереджена в основному в НАН України, отримає гідну підтримку і буде затребувана. А якщо так, то в Україні зможуть відродитися і самодостатньо розвиватися наукоємні виробництва, що базуються на сучасних технологіях, без яких наша країна може скотитися до лав країн третього світу.

На початку нового тисячоліття і напередодні позачергових виборів до Верховної ради хотілося б висловити сподівання у зв’язку з майбутньою зміною складу державних органів, які б, нарешті, зрозуміли критичну роль науки і науковців у суспільстві, благополучне існування яких є стратегічним фактором у справі зміцнення самої держави як важливого, поважного і шанованого суб’єкта світових процесів. Хотілося б бути впевненим, що замість хаосу і вседозволеності в країні запанує справжня демократія. Для збереження і подальшого розвитку науки в Україні – це далеко не остання і, як на мене, надзвичайно важлива умова.