Постіндустріальний розвиток: бути в Україні “диктатурі розуму”, чи будемо жити на “кораблі дурнів”?

Останнім часом в окремих публікаціях з’явилися ствердження, що нинішня фінансово-економічна криза обумовлена необґрунтованістю такого шляху розвитку, як постіндустріальний (його ще визначають інноваційним, інвестиційно-інноваційним або економікою знань). Спробуємо визначити – чи дійсно це так, чи причини кризи носять дещо інший характер. А також розглянемо суть і перспективи цього розвитку для України.

Як відомо, криза зародилася в одному зі світових фінансових центрів – у США, де реальний сектор економіки мав достатньо високий інноваційний потенціал. Але в останні роки, за даними статистики, реальний сектор економіки у загальній структурі ВВП США почав втрачати свої позиції і зараз становить приблизно 20% (див. наприклад, Р. Василишин “Братство “кінця”. Кінець”, “Дзеркало тижня” № 44 від 22.11.2008 р.).

Усе інше по своїй суті є своєрідним “МММ” світового масштабу на основі того, що згідно з відомою світовою домовленістю долар США почав виконувати функції однієї із основних валют фінансового сектора економіки для зовнішньоекономічної діяльності різних країн. Спочатку фінансовий сектор світової економіки створювався на основі і для розвитку її реального сектора: для забезпечення неперервності процесу виробництва матеріальних благ, для підтримання зв’язків “виробництво-споживання”, “заощадження-інвестиції” і ін.

Але поряд із забезпеченням реального сектора економіки у фінансовому секторі зародилися і почали активно розвиватися (особливо за останні 15 років) спекулятивні механізми створення фінансових активів окремо від реального сектора економіки. Зрештою спекулятивні сегменти почали домінувати над іншими складовими фінансового сектора, відволікаючи значну частину фінансових активів із реального сектора економіки.

Під впливом цих факторів світова економіка почала нагадувати перевернену піраміду: над малою основою її реального сектора (де в основному і реалізуються інноваційні процеси) нависає значно більший фінансовий сектор із власними механізмами виробництва фінансових активів і з великим ризиком виникнення і хлопання так званих спекулятивних “бульбашок” (“bubbles”) на різних світових ринках активів.

Для порівняння: якщо ВВВ США становить приблизно $13,8 трлн. (реальний сектор економіки приблизно 20%), то обсяг світового ринку похідних інструментів CDS близько $60 трлн., а ринку директивів близько $1500 трлн. (див. В. Бутко “Фондовий ринок упав на дно і почав копати”, «Київський телеграф» від 13-19.02.2009 р.). Глобальний характер фондових ринків є сильною стороною світової економіки в умовах її стійкого росту. Але останнім часом (через домінування спекулятивних механізмів у фінансовому секторі) склалася парадоксальна ситуація – при кількісному надлишку фінансових активів почала відчуватися їх нестача в реальному секторі економіки і сповільнення темпів її росту.

У результаті дії такого сповільнення, як негативного зворотнього зв’язку, уже у фінансовому секторі із другої половини 2007 року почала наростати нестійкість, виникло напруження у банківській сфері і на фондових ринках. А до кінця 2008 року ці нестійкість і напруження переросли вже у кризові явища всієї світової економічної системи із відповідними негативними наслідками для її учасників.

Аналіз причин кризи вказує на те, що недосконалою виявилася ідеологія так званого ліберального монетаризму (неважливо яким чином зароблені гроші – головне щоб їх було багато), а процеси постіндустріального (інноваційного) розвитку не мають ніякого відношення до цих причин. Як відмічає О. Леонтьєв (див. “Америка допоможе Пинзенику”, “2000” від 21.11.2008 р.): “Криза – це результат тривалої, безперервної індукції споживання шляхом безконтрольного накачування споживчої сфери пустими кредитами.

Виробництво нових фінансових ресурсів – це по суті будівництво паперових пірамід із усякого роду цінних паперів, які виявилися не дуже цінними”. Інша річ, що відтік фінансових активів із реального сектору економіки негативно відображається і на активності інноваційних процесів за тими чи іншими напрямками постіндустріального розвитку. Як відмічає директор Інституту економіки і прогнозування НАН України академік В. Гєєц (див. “Ніхто не знає, що з нашими валютними резервами”, “2000” від 23.01.2009 р.) – інноваційний потенціал економіки США почав втрачати свої позиції у порівнянні з іншими регіонами світу.

Тепер про суть і перспективи постіндустріального розвитку України. Основною умовою переходу до постіндустріального розвитку (якщо виходити із визначення, яке дав капіталу К. Маркс, то це не річ, а виробничі відносини характерні для певної історичної формації суспільства) є усвідомлення і визнання суспільством результатів інтелектуальної праці, у першу чергу результатів наукової і науково-технічної діяльності як провідної складової у загальній структурі капіталу, спрямованої на вирішення тих чи інших соціально-економічних задач. Як відомо, розвиток будь-якої спільноти людей (держави) базується на трьох китах:

  1. На можливостях навколишнього середовища – як у вигляді різноманітних природних ресурсів: органічних, мінеральних, енергетичних і ін., так і у вигляді різних явищ: кліматичних, різного роду випромінювань, коливань, повітряних та водних потоків і ін.
  2. На можливостях матеріальної бази систем життєзабезпечення і виробництва, сформованої попередніми поколіннями людей цього суспільства.
  3. На можливостях працездатних членів цього суспільства, що здатні ефективно використовувати першу можливість через інноваційний розвиток другої.

Звичайно, головним фактором для ефективного використання цих можливостей є знання людей про природні ресурси і явища (не лише корисні для людей, але й ті, що негативно впливають на їх життєдіяльність), а також знання людей про себе, що споконвічно колективно забезпечують свою життєдіяльність у складі тієї чи іншої спільноти.

Очевидно, що ті закономірності, які людство відкрило, відкриває і буде відкривати при вивченні можливостей природного середовища, мають більш стабільний і універсальний характер (закони Ома або Ньютона, як говорять, і в Африці – закони), на відміну від норм, правил або законів, за якими люди організовують свої спільноти.

Як “писаних”, що прийняті відповідними законодавчими органами і мають юридичний статус із обов’язковим виконанням на тому чи іншому територіальному утворенні: державному або міжнародному, так і “неписаних”: національно-культурних, общинно-місцевих, релігійних і інших традицій і звичаїв. Або згідно із сучасним визначенням – законів формування і розвитку інституціонального середовища.

Економічні та інноваційні процеси базуються як на законах оточуючого природного середовища, а точніше на адекватній ефективності їх застосування при використанні того, що дала природа для забезпечення нашої життєдіяльності, так і залежать від форми самоорганізації і загального рівня розвитку людей в тому чи іншому суспільстві. І в цьому загальному, взаємопов’язаному і динамічно змінному процесі форма самоорганізації людей, рівень розвитку і морально-психологічна мотивація працездатної їх частини відіграють визначальну роль для більш ефективного, з економічної й інноваційної точки зору, використання всього того, що дала нам природа, перетвореного через відповідні виробничі й інші сфери діяльності у корисну і зручну для використання форму.

Саме оптимальне поєднання цих трьох основних факторів: форма самоорганізації людей, рівень розвитку і морально-психологічна мотивація працездатної їх частини дозволяє їм організувати як власне ефективне життєзабезпечення, так і для майбутніх поколінь (сукупність цих факторів відомий політолог із США Ф. Фукуяма запропонував визначати як людський капітал тієї чи іншої спільноти людей). У якості підтвердження цього висновку можна привести досвід Німеччини і Японії до Другої світової війни і після.

У першому випадку, при достатньо високому рівні самоорганізації і розвитку, морально-психологічна мотивація “підкорити ввесь світ” привела ці держави до катастрофи. У другому – мотивація їх громадян на ефективний саморозвиток дозволила не лише подолати наслідки поразки, але і ввійти в число лідерів світової економіки. Як показує аналіз їх розвитку, а також інших лідерів світової економіки, основою для формування морально-психологічної мотивації працездатних громадян у цих державах, є те, що визначається як “демократизація власності” (див. О. Гальчинський, “Демократизація власності”, “Дзеркало тижня” №22 від 11.06.2005 р.).

На жаль ми в Україні по великому рахунку нічого не зробили для формування аналогічної мотивації у її працездатних громадян – як відомо при ринкових реформах використовувалися механізми, що сприяють так званій олігархічній концентрації капіталу на основі пріоритету матеріальних і фінансових активів. Не дивлячись на всі заявки і обіцянки різних політиків про інвестиційно-інноваційний розвиток або інноваційний прорив, в Україні всього 3% економіки базується на об’єктах інтелектуальної власності (у провідних країнах Євросоюзу 60-65% – див. О. Скрипник, А. Сова “Патент на сало”, “Дзеркало тижня” №4 від 07.02.2009 р.). А інноваційна діяльність, як основа постіндустріального розвитку (відповідний закон прийнятий ще в 2000 році), і її пріоритетні напрямки відсутні в статистичних довідниках кодів на види діяльності в Україні.

Тобто, відсутній механізм для накопичення статистичної інформації, необхідної як для прийняття відповідних управлінських рішень, так і для контролю їх виконання. Тому всі роздуми стосовно інноваційного, або постіндустріального розвитку України – це поки що “розмови на вільну тему”.

У якості такої “розмови на вільну тему” є сенс висловити думки представників двох урядів (як вони заявляють, прибічників інноваційного розвитку): діючого – міністра економіки Б. Данилишина і опозиційного – народного депутата М. Азарова з приводу використання такого важливого природного ресурсу, як вугілля. Перший (див. “Економіка України: життя після кризи”, “Дзеркало тижня” №1 від 17.01.2009 р.), посилаючись на досвід ПАР і Китаю, пропонує отримувати із вугілля газ і рідке моторне паливо.

Другий заявляє (на телепередачі “Свобода на Інтері”): дорого і з цієї причини свого часу закрили діючу на території України станцію підземної газифікації вугілля. Спробуємо розібратися – хто має рацію? Дійсно, якщо провести елементарні розрахунки, то дешевше добувати природний газ і отримувати моторне паливо із нафти. Виходить, що має рацію представник опозиційного уряду, народний депутат М. Азаров.

Але не будемо поспішати – у ПАР (а також в Китаї) із певної причини процеси термохімічної переробки вугілля не припиняються, а розвиваються. Слід відмітити, що процеси газифікації і пролізу вугілля відомі давно, широко використовувалися у першій половині минулого століття й інноваційними їх вважати складно.

Наприклад, в СРСР працювало близько 2500 наземних газифікаторів вугілля і низка станцій підземної газифікації, в тому числі й на території України, а в Узбекистані, при науковому супроводженні спеціалістами Інституту гірської справи ім. Сочинського, така станція діяла до недавнього часу, а можливо працює і зараз. Інноваційною технологія SASOL (яка була вперше розроблена і запроваджена в ПАР) вважається з тої причини, що на її основі організовано отримання не лише газу і рідкого палива, а цілого ряду високоліквідної продукції (більше ста видів), сумарна вартість якої істотно вища, ніж затрати на добування вугілля і його комплексну переробку (а саме так необхідно називати цей процес).

Звичайно така комплексна переробка вугілля потребує більше інвестицій, ніж організація монопроцесів газифікації або пролізу вугілля, зате який економічний ефект і перспектива для вугледобувної галузі і економіки України в цілому! Але як показує вищевикладена заочна дискусія, ми не тільки не готові до практичної реалізації таких масштабних процесів, але й до теоретичного їх усвідомлення.

А в Африці зрозуміли (на відміну від нас в Україні), що бути бідними і робити дешеві речі – недопустима розкіш. Очевидно тому і запрошують представників ПАР на самміти так званої “двадцятки” для участі в обговоренні механізмів по виходу із нинішньої фінансово-економічної кризи.

Ну а ми пропонуємо або не зовсім те, що потрібно, або не зовсім те, що потрібно – всупереч досвіду розвинутих країн, пропонувати в Україні розвивати інноваційні процеси без підтримки і преференцій зі сторони держави – а як тоді відволікти фінансові інвестиції із спекулятивного сегменту фінансового сектору, якщо немає “пряника”, а “кнутом” не можна? Або “випліскуємо дитину разом із мильною водою”.

Але що цікаво, у ПАР для комплексної переробки вугілля було використано те, що в Ст. 3 закону України “Про інвестиційну діяльність” (в цій статті сформовано поняття інноваційної діяльності як одної із форм інвестиційної) визначається “прогресивним міжгалузевим структурним зсувом”. Ще в СРСР було багато нарікань на відомчі бар’єри, які заважали ефективно впроваджувати передові конструкторські або технологічні розробки, наприклад, авіапромисловості в інших галузях – в енергетиці, для випуску автомобілів, залізничного транспорту, сільськогосподарської техніки і т. д.

Зараз це особливо важливо, так як більшість сучасних наукових відкриттів і винаходів, що мають світове значення, отримують у так званому міждисциплінарному просторі. Зокрема це підтверджується і в Україні спільними науковими роботами і досягненнями мікробіологів, хіміків і фізиків. І як показує практика, організація високотехнологічних ефективних виробництв вимагає узгодженого коопераційно-кооперативного взаємозв’язку учасників із різних галузей виробництва і сфер діяльності. А Сучасне розуміння суті інноваційної діяльності визначається не як комерціалізація результатів інтелектуальної діяльності (як це викладено в законі України “Про інноваційну діяльність”), а як комплексний вид діяльності, що об’єднує в собі результати інших різноманітних видів діяльності в рамках конкретного інноваційного процесу.

Як це реалізується в Україні на практиці розглянемо на наступному прикладі. У своєму інтерв’ю відомий конструктор авіаційних двигунів Ф. Муравченко (див. “Хто до кого не повинен ввійти?” у “2000” від 06.02.2009 р.) про причини виходу КБ “Івченко-Прогрес” зі складу держконцерну “Авіація України” відмічає, що спроби злити воєдино підприємства, які виконують різні функції, нічим хорошим не закінчуються. Але в цьому ж інтерв’ю він повідомляє, що у КБ “Івченко-Прогрес” сформовано 450 коопераційних зв’язків із різними російськими підприємствами.

Про що це говорить? По всій вірогідності в організаційно-правовій базі створення держконцерну “Авіація України” об’єднуючий фактор формувався на основі матеріальних і фінансових активів його учасників, без урахування інтелектуального потенціалу КБ “Івченко-Прогрес” за принципом – ви думайте, створюйте інтелектуальний продукт, а ми будемо управляти і за вас вирішувати. Що в кінцевому рахунку і визначило вихід КБ зі складу держконцерну.

На жаль у нас із перших днів переходу на ринкові відносини склалася практика (у тому числі і при приватизації державного майна): матеріальні і фінансові активи – це активи, а інтелектуальні активи – це безкоштовний додаток до перших (вище уже відмічалося: 3% у нас і 60-65% у Євросоюзі). А якби конструкторські, технологічні і інші інтелектуальні активи підприємств України (в першу чергу високотехнологічних) отримали належну оцінку свого часу і були передані у вигляді інтелектуальної власності в управління відповідним прикладним інститутам і КБ (без права продажі, але з правом отримувати дивіденди), вдалося б багато із них (як тих, так і інших) зберегти від розорення і рейдерських атак.

На жаль, повірили в казку “про фальшивий долар”, який повинен був нас у надлишку забезпечити “і мукою, і хлібом”, а він взяв і “втік” у спекулятивні сегменти фінансового ринку і почав там безсмертно “плодитися”. Тепер будемо “боротися” із наслідками світової фінансово-економічної кризи, хоча особисто я вважаю, що потрібно розвиватися з урахуванням його умов: як позитивних, так і негативних.

Саме завдяки Великій депресії Ф. Д. Рузвельт отримав право провести інвентаризацію фінансових активів банківської системи США, взяти їх під контроль і примусив “працювати” (розділив банки США на комерційні та інвестиційні) на реалізацію різноманітних національних проектів і програм у галузевому і регіональному виконанні (див. “Реформи: новий підхід”, “День” №35 від 28.02.2009 р.). Чим власне і заклав основу (в тому числі й інноваційну) економічної могутності США до тих пір, поки новоявлені ліберали її не зруйнували.

Досвід США по виходу із депресії повчальний, але це було 80 років тому назад і з тих пір багато що змінилося в нашому житті і тому потрібно діяти за принципом: Рузвельта вивчай, але і сам думай. Для України більш корисним може бути досвід інноваційного розвитку Фінляндії (член Євросоюзу, але в НАТО вступити не бажає), яка після розпаду СРСР потрапила в достатньо складний економічний стан, а зараз є одним зі світових лідерів за конкурентноздатністю. У України після розпаду СРСР теж були великі можливості організувати свій розвиток на інноваційній основі. Але механізми економічних реформ, які використовувалися в Україні при переході на ринкові відносини, не сприяли ефективному використанню інтелектуального потенціалу її громадян.

Але найбільш печально, як показують різні дослідження (напр., див. І. Кириченко “Країна невизначеної долі”, “Дзеркало тижня” №7 від 28.02.2009 р.), абсолютна більшість громадян не має уявлення про майбутній розвиток України. Тобто, фактично відсутня морально-психологічна мотивація як один із головних факторів ефективного саморозвитку. Звичайно в цьому винні ті, хто входить в структури державного управління Україною.

Але певна доля вини за це лежить і на тих, хто є інтелектуальною елітою нашої країни. Замість того, щоб об’єднатися і бути постійною конструктивною опозицією органам влади із питань майбутнього розвитку України, представники цієї еліти стали підтримувати і навіть “обслуговувати” ті або інші політичні сили. А від їх принципової громадянської позиції залежить багато: бути в Україні “диктатурі розуму”, чи вона так і залишиться “кораблем дурнів”.

Віктор Качан,
голова Ради директорів
Науково-інвестиційного виробничого об’єднання “Рубікон”