Рускій мир як загроза державній владі України, або як переконати українського Хому дбати про захист власних інтересів

Yarmoluk.JPG.pagespeed.ce.x2JUCsde0LПроф. С.М. Ярмолюк

Нещодавно прочитав у російському виданні «Фома» («православный журнал для сомневающихся»), де він у черговий раз запевнив «сомневающуюся» православну громаду Росії у своїй лояльності, власне, у лояльності очолюваного ним міністерства засадам Руского міра. Нічого нового. Старий випробуваний меседж, що читається між рядками: «Вони, мої колеги, починають з вами сваритися за газ, я ж – ніколи, я ж у дошку свій, із Руского міра». В інтерв’ю все той же половинчастий виклад фактів, недосказаність, недоговореність (зразок вільного трактування фактів читач знайде наприкінці цієї статті в додатку).

Дмитро Володимирович відомий широкому українському загалу не як учений-історик, а переважно як переконаний і послідовний борець з українсько-галицьким націоналізмом із фашистським обличчям. Його викривальні статті з відвертими запозиченнями у пана Дугіна певний час мерехтіли в українській жовтій пресі і, як результат, переконали «сомневающегося Фому», який існує «при финансовой поддержке Федерального агентства по печати и массовым коммуникациям», що лише Дмитро Володимирович і тільки він може бути єдиним і незмінним кандидатом на посаду міністра Руского міра в Україні.

Очевидно, переконали залізобенно, оскільки ні виступи шанованої пані Анни Герман проти Дмитра Володимировича, ні заява впливового пана Сергія Льовочкіна про його відставку, пізніше завуальована паном Єфремовим, не примусили російського Фому засумніватись у своєму виборі. Хоча, очевидно, що більшість української інтелектуальної еліти прекрасно розуміє, що безкомпромісна боротьба Дмитра Володимировича з галицько-націоналістичними вітряками нічого, окрім сплеску ксенфобофії та антисемітизму в українському Інтернеті, не дала і закінчилась великим пшиком, про що я писав у своїй попередній публікації.

Можна лише здогадуватись, чим керувались досвідчені політики Анна Герман та Сергій Льовочкін, особистості made myself, виступаючи публічно проти Дмитра Володимировича. Не думаю, що підставою для подібних заяв була програна ним війна з галицькими вітряками чи брак підручників в українських школах.

На моє глибоке переконання, концептуально рускомірність Дмитра Володимировича у форматі культурно-освітнього життя України шкодить інтересам державної влади України, підриває її засади, руйнує підвалини президентської влади. Чому?

Колись досить давно я прочитав цікаву гіпотетичну думку, що висока політика, глобальні процеси в суспільстві часто-густо базуються на примітивних людських інстинктах: бажаннях поїсти, володіти чимось, на інстинкті зграї тощо… Останній принцип належності до своєї «зграї» чітко підтверджує, власне, історичний розвиток Партії регіонів, яка саме завдяки цьому принципу збереглася під час перебування в опозиції та й нині продовжує формувати українську владу за донецько-луганським походженням. Якщо гіпотетично вилучити цей характерний для свідомості індустріального Сходу України принцип «зграї» у партійців-регіоналів, то можна з високою ймовірністю прогнозувати сценарій розпаду їхньої партії, подібний до структурної деградації Нашої України.

Нині Партія регіонів – це всеукраїнська партія, її лідер Віктор Янукович – всеукраїнський лідер. Отже, зараз повинні формуватися і цементуватися «принципи зграї» для державної влади, а особливо для президентської, що є уособленням усієї влади в Україні. Можливо, президент України «такий і сякий», були у нього гріхи в юності, але він наш, він такий, як ми, він народився серед нас, він сильний і харизматичний, він буде захищати нас, ми зобов’язані йти за ним. На противагу йому президент Росії такий далекий і незрозумілий. Він чужий. Він не з нашої «зграї». Що ж ми нині спостерігаємо?

Міністерство освіти та науки, Міністерство культури і туризму, які зобов’язані формувати у свідомості українців образ «свого президента», навпаки, перше своєю антиукраїнською рускомірністю, друге – бездіяльністю сприяють руйнуванню підвалин президентської влади в Україні. Тотальний російський контент (зміст) телебачення та преси трансформує свідомість пересічних українців, наближаючи її до свідомості пересічного росіянина. За такої кількості інформації російського походження на запитання «Хто наш президент?» українські першокласники досить скоро будуть відповідати: «Дмітрій Медведев», в їхній свідомості образ нашого президента буде асоціюватись з пересічним російським губернатором, якого «їхній» сильний президент може зняти з посади в будь-який момент.

Вважаєте, що перебільшую? Згадайте «прикольні» футболки, проведіть аналогію з образом президента-бджоляра, який ті ж регонали з подачі «Фоми» успішно використали для знищення авторитету президенської влади Ющенка. Процес уже пішов, пішов процес знищення авторитету лідера держави Україна в свідомості її ж власних громадян.

Чи в змозі українська олігархічна еліта мобілізувати українське суспільство на захист своїх же власних інтересів на чолі з українським Президентом за умови розвитку нашого суспільства за сценарієм Руского міра? Очевидно, ні. За першої ж суперечки Фома чи Thomas знову запустять відпрацьовані схеми дискредитації української державної влади, українського президента. Лише відродження української культури, кіно, телебачення, що важливо, функціонування української мови як реально державної, сформують ознаки нашої «зграї». Чи буде цьому сприяти рускомірне міністерство Дмитра Володимировича? Однозначно, ні. За державу образливо, був у нас харазматичний і сильний президент…

Додаток

 У своєму інтерв’ю Дмитро Володимирович говорить:

Искреняя вера в то, что для национальной самостоятельности страны необходимо искусственно оторвать от Русской Церкви нашу Украинскую Церковь, была свойственная части политиков и раньше. В 1917-1918 годах при поддержке сперва Центральной Рады, а потом петлюровской Директории уже пытались создавать «Украинскую автокефальную церковь». В этом участвовал ряд видных украинских интеллектуалов, например, приват-доцент Иван Огиенко, ставший затем самопровозглашенным митрополитом, или родной племянник Симона Петлюры, также посвятивший себя делу строительства независимой украинской Церкви. Но чем это кончилось? Насилием и враждой, которая дала о себе знать затем и в годы гражданской, и в годы Великой Отечественной войн.

 У Вікіпедії про УАПЦ читаємо:

14-30 жовтня 1921 року в Києві відбувся Перший Всеукраїнський Церковний Собор, що підтвердив автокефалію УАПЦ, … Протягом 1917-1921 років УАПЦ вже мало понад 1500 парафій і в кожній з них священиків, 30 окружних церковних рад, 30 єпископів, в Києві відбувся випуск 300 слухачів теологічних курсів (спочатку були місячні, опісля тримісячні і згодом піврічні богословські курси). … Все священство та активні вірні УАПЦ були заарештовані, заслані та розстріляні НКВД протягом 1930-1937 рр. Напередодні Другої світової війни були ліквідовані майже всі прояви УАПЦ в радянській Україні).

Виявляється, насильство і ворожнеча були по відношенню до, власне, членів самої УАПЦ. Досить дивно, що Дмитро Володимирович не знає цих історичних фактів, адже він в 1991 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Масові репресії на Україні у 2-й половині 30-х – на початку 40-х рр.».