Успіх і трагедія видатного генетика Миколи Тарнавського

TarnavskyyБурхливий розвиток біологічної науки сьогодні пов’язаний передовсім із з’ясуванням фундаментальних властивостей дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК), однієї з найдивовижніших молекул живої природи, оскільки з неї починаються всі ознаки живих організмів, які передаються із покоління в покоління. Ці видатні відкриття зроблені у минулому столітті. Серед них – з’ясування біологічної ролі ДНК як носія генетичної інформації (1944 р.), особливостей її структури, які забезпечують передавання спадкової інформації із покоління в покоління (1953 р.) та розшифрування генетичного коду (1961 р.). Імена вчених, які зробили ці відкриття, назавжди увійшли в історію науки.

Крім ролі молекул ДНК як носіїв спадковості, не менш важливою є їхня здатність змінювати спадкові ознаки організмів при введені ззовні – мутагенність, що відкриває перспективу цілеспрямованої зміни спадковості. Історично склалося так, що ця властивість була відкрита значно раніше, ніж встановлена біологічна роль ДНК як носія спадкової інформації. І відкриття те зроблене геніальним українським генетиком Миколою Тарнавським, ім’я якого, на превеликий жаль, довго було приречено на забуття.

Микола Дмитрович Тарнавський народився 6 серпня 1906 р. в селянській родині в селі Мукша Китайгородська Кам’янець-Подільського району. Незважаючи на матеріальні негаразди – його батько загинув на полях Першої світової війни, – талановитий юнак здобуває вищу освіту і стає науковцем. У 1931 р., після закінчення Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту й отримання диплома агронома, Микола Тарнавський вступає до аспірантури Кам’янець-Подільського зоотехнічного інституту за спеціальністю «генетика і селекція», успішно закінчує її, захистивши в 1934 р. кандидатську дисертацію.

Той факт, що його відразу ж запросили на роботу в Київ, в Інститут зоології АН УРСР, на посаду старшого наукового співробітника щойно заснованого відділу генетики, є безперечним свідченням його яскравого таланту та прекрасних ділових якостей. Інститут зоології на ті часи був передовою науковою установою, в ньому працювали всесвітньо відомі вчені – академіки І. Шмальгаузен, О. Любищев, а відділом генетики завідував академік І. Агол, талановитий учень відомого московського генетика О. Серебровського. Через три роки після зарахування на роботу, в липні 1938 року йому було присуджено вчене звання старшого наукового співробітника зі спеціальності «генетика».

Проблема регульованої спадковості була в ті часи дуже актуальною. Тому пошук чинників, здатних впливати на мінливість організмів, став основною тематикою наукових досліджень М. Тарнавського. Перші його роботи були присвячені отриманню мутацій у курей за допомогою рентгенівських променів. Але найбільш важливими й результативними стали його пошуки хімічних речовин з можливим впливом на спадковість, проведені на улюбленому об’єкті генетиків – плодовій мушці дрозофілі. Хімічних мутагенів на той час було відомо дуже мало. Крім того, всі вони мали незначну ефективність порівняно з відкритим у 1927 р. Г. Меллером потужним мутагенним фактором – рентгенівськими променями.

Найпершою із речовин, обраних М. Тарнавським для досліджень, стала ДНК, і цей вибір був не випадковим – Микола Дмитрович вважав ДНК генетично активною речовиною, здатною впливати на спадковість та пов’язані з нею процеси. Отримавши препарат ДНК, виділеної із тимусу телят, від відомого біохіміка А. Білозерського, Микола Дмитрович започаткував велику серію дослідів. Отримані ним результати показали, що ДНК, уведена личинкам дрозофіл, спричинювала зміни будови їх тіла та крил, які зовні нагадували раніше відомі мутації, що в природі трапляються дуже рідко. Це стало беззаперечним свідченням генетичної активності ДНК і вказувало на її можливу мутагенну дію. Про це М. Тарнавський повідомив у статті, рекомендованій до друку академіком А. Сапєгіним і опублікованій в «Докладах АН СССР», 1938, Т.20, №9.

У наступній своїй науковій статті, рекомендованій до друку академіком І. Шмальгаузеном (Доповіді АН УРСР. – 1939, №1.), М. Тарнавський повідомляє про відкриття мутагенної дії ДНК як здатності спричинювати спрямовані мутації. Це було видатним відкриттям, що набагато випередило свій час: хімічна природа генів у той час була ще не встановлена, і більшість вчених схилялося до думки, що носієм спадковості є білки, а не ДНК, яка є додатковою речовиною, абсолютно однаковою в усіх організмів. За тодішньою термінологією, її називали тимонуклеїновою кислотою, оскільки вперше вона була виділена із тимусу телят.

Відкриття мутагенної дії ДНК як здатності спричинювати спрямовані мутації відкривало перспективи її практичного використання, а підтвердження генетичної активності ДНК, її пов’язаності зі спадковістю, без сумніву, могло прискорити встановлення її генетичної ролі, як носія спадковості, що було зроблено зарубіжними вченими на 5 років пізніше, у 1944 році.

Ім’я Миколи Тарнавського, першовідкривача мутагенної дії ДНК, і по сьогодні залишається невідомим світовій спільноті. Долю його геніального відкриття вирішили арешт (1936 р.), суд та страта (1937 р.) керівника відділу, академіка І. Агола як «ворога народу», який до того ж нещадно критикував лисенковізм; пов’язана з цією подією зміна керівництва відділу, війна та гоніння на генетиків, що досягло свого апогею в післявоєнний час у 1948 році, після горезвісної сесії ВАСГНІЛ.

Генетику оголосили лженаукою та виявом буржуазної ідеології. Найвидатніших вчених, які були гордістю вітчизняної науки, переслідували, звільняли з роботи, вимагали відречення від генетики, а найнепокірніших саджали у в’язниці, відправляли в концтабори, страчували… Потужна вітчизняна школа генетики була фактично знищена, а наука, одна за найпередовіших у світі, – відкинута на багато років назад…

Микола Тарнавський не зрікся генетики, не відмовився від своїх переконань. Після сесії ВАСГНІЛ 1948 р. і розгрому відділу генетики «як вогнища вейсманізму-морганізму» М. Тарнавського звільнили з роботи в Інституті зоології, незважаючи на зроблене ним відкриття, пріоритетність його досліджень, що стали темою його повністю готової до захисту дисертації на звання доктора біологічних наук «Роль біохімічних факторів у процесах спадковості», незважаючи на те, що започаткував в Україні також дослідження з вивчення спадковості китайських шовкопрядів та селекції перспективних їх порід, створивши в Інституті зоології лабораторію китайського дубового шовкопряда, незважаючи на його авторитет як вченого та організатора науки (Микола Дмитрович тривалий час працював також на посаді вченого секретаря Інституту зоології).

Ім’я Миколи Тарнавського, як одного із найнебезпечніших в Україні вейсманістів-морганістів згадувалося в розгромних статтях, опублікованих у провідних органах тогочасної партійної преси, поруч з іменами найвидатніших генетиків: академіків І. Шмальгаузена, М. Гришка, Н. Холодного, Д. Третьякова, В. Юр’єва, членкора І. Полякова, професорів Л. Делоне, С. Гершензона та відомого вченого Ю. Мірюти…

Закривши відділ генетики, Миколу Тарнавського позбавили також можливості продовжити роботу в організованій ним лабораторії дубового шовкопряда. Безробіття вченого та поневіряння в пошуках роботи тривали майже рік, після чого його повернули на роботу в Інститут зоології, у відділ тваринництва, але через три місяці знову звільнили, цього разу за «скороченням штатів». Роботу М. Тарнавський зміг знайти лише далеко за межами Києва – у Білій Церкві. Тут 1950 р. його було зараховано на посаду виконуючого обов’язки завідувача кафедри зоології Білоцерківського сільськогосподарського інституту. Крім викладання зоології, Микола Дмитрович проводив генетичні дослідження на дубовому та шовковичному шовкопрядах, які пізніше здобули високу оцінку в науковому колективі й увійшли до літопису інституту.

Доноси, плітки й постійні перевірки тривали й у Білій Церкві. Чорна несправедливість, поневіряння й постійна нервова напруга підірвали здоров’я вченого. Він пішов із життя 1953 р., на 46-му році, у розквіті творчих сил, так і не дочекавшись реабілітації генетики.

Започатковані ним дослідження продовжили його колеги після припинення гонінь на генетику. Відкриття мутагенної дії ДНК нарешті було визнане юридично, але це сталося через 35 років після смерті його першовідкривача, і його автором визнали – керівника відділу, в якому це відкриття було зроблене, академіка С. Гершензона, вченого з беззаперечним авторитетом у світовій науковій спільноті. Він розпочав дослідження мутагенної дії ДНК на дрозофілу пізніше, але на відміну від Миколи Тарнавського, жив довго і мав можливість всебічно дослідити закономірності мутагенної дії екзогенних ДНК на живі організми. Ім’я ж Миколи Тарнавського як першовідкривача цього явища в зазначеному дипломі на відкриття (№ 340 від травня 1988 р.) не згадується…

Валентина Кацан,
кандидат біологічних наук,
науковий співробітник
Інституту молекулярної біології та генетики НАН України

Джерело: Урядовий кур’єр, 29 серпня 2008 року, № 159