Як французи ставляться до своєї науки…

З дев’яностих років ХХ ст. найкращі українські вчені розпорошуються по наукових установах США, Канади, Східної Європи та Північної Кореї. Відтоді на їхній батьківщині на шпальтах поважних газет та журналів точаться безплідні дискусії щодо реформування національної академічної науки. Але після блискавичних реформ, які нещодавно провів в українській освіті відомий інтелектуал Дмитро Табачник, хочеться побажати многая літа і міцного здоров’я президенту Національної академії наук України академіку Борису Євгеновичу Патону. Можливо, лише його авторитет уберіг українську фундаментальну науку від подібних освітянських реформ?

Перед тим, як щось змінювати в науці, потрібно, на мій погляд, зрозуміти, як наука працює там, де вона успішна, і лише потім переносити цей досвід на національний ґрунт. Саме тому я звернувся з проханням до своїх друзів-науковців, які працюють поза межами України, розповісти про місце науки в суспільстві, її організацію в країнах, де вони нині працюють.

Першим на моє прохання відгукнувся Олександр Буторін – мій давній приятель, з яким я познайомився наприкінці вісімдесятих років, навчаючись в аспірантурі Новосибірського інституту біоорганічної хімії.  Нині професор Буторін працює у Парижі в Національному музеї природничої історії (Франція). Його розповідь про ставлення французів до своєї науки ми пропонуємо вашій увазі.

проф. Сергій Ярмолюк
yarmoluksm@gmail.com

 butorin_jpg_pagespeed_ce_ndWgMKCNZNОлександр БУТОРІН, професор
(Національний музей природничої історії, Франція)
boutorin@mnhn.fr

Як французи ставляться до своєї науки…

У Франції наука посідає в суспільстві дуже важливе місце. Достатньо  сказати, що поряд з Німеччиною Франція є провідною науковою державою в Європі, а Національний центр наукових досліджень Франції (CNRS) займає незмінно перші місця у світовій класифікації науково-дослідних організацій. Так, у 2009 році іспанський дослідницький інститут SCImago визнав CNRS кращим у світі науково-дослідним центром на основі критеріїв наукової продуктивності, співробітництва і внеску у світову науку відповідно до аналізу наукових публікацій установи та їх цитованості. За останні роки декілька французів стали лауреатами Нобелівської премії, і хоча їх не зрівняти з американськими, порівняємо хоча б з російськими або українськими…

Французькі політики, однак, і до голови не беруть науково обґрунтовані оцінки. Їхня мета – увійти в історію науки реформаторами. Тому організацію французької науки постійно реформують. Зокрема, у своїй промові 22 січня 2009 року президент Французької республіки Ніколя Саркозі назвав французьких учених «поганими, неефективними, архаїчними, ідеологізованими, консервативними, сліпими, нединамічними, такими, що зручно розташувалися у комфорті самооцінки і працюють у застарілій, архаїчній та жорсткій структурі».

Реформи йдуть безперервно. Ідеал – організація науки в США, з цією метою треба перетворити CNRS, INSERM та інші наукові організації на звичайні агентства з фінансування, усю науку зосередити в університетах, які тепер за статусом є незалежними у своїй науковій та фінансовій політиці. Достатньо назвати організацію Національного агентства з наукових досліджень (ANR), завданням якого став розподіл грантів на наукові дослідження, Агентства з оцінки наукових досліджень і викладання (AERES), поділ CNRS на 10 спеціалізованих інститутів, аналогічні зміни в INSERM (Національний інститут здоров’я та медичних досліджень), заохочення створення великих конгломератів і спільних лабораторій з університетами, тривалі пошуки нових форм наукової організації.

Не можна сказати, що всі ці реформи є позитивними для науки, є від них і певна користь. Також справедливою є думка про те, що деякі організаційні структури застаріли і вже не відповідають сучасним вимогам. Але, на жаль, часто адміністративні заходи вживаються всупереч інтересам власне наукових досліджень та ефективності наукової роботи, особливо коли руйнуються старі, але такі, що виправдали себе часом, наукові структури і правила. З іншого боку, науковці теж не хочуть втрачати завойовані впродовж десятиліть соціальні гарантії та, особливо, пожиттєві позиції в науці, до яких, поза сумнівом, можуть призвести окремі запропоновані реформи, і чинять супротив.

Але не про це я хочу сказати. Хотілося б звернути особливу увагу, по-перше, на солідарність і рішучість французьких учених у захисті науки та її інтересів від адміністративних намірів, а по-друге, і це найголовніше, про ставлення пересічних французів до науки та науковців.

Слід сказати, що французи жваво цікавляться результатами наукових досліджень. Про це свідчить хоча б досвід нашого Музею в організації «Свят науки», коли в наукові лабораторії запрошують людей з вулиці, для них проводять лекції та виставки, а також наукові ательє, де вони можуть взяти участь у модельних наукових експериментах. І французи йдуть, та ще і як! Родинами, з дітьми подовгу простоюють у чергах, щоб потрапити на такі сеанси.

А ось найбільш характерний епізод, що відбувся у 2004 році. Тоді уряд Рафарена постановив вирішити свої економічні проблеми за рахунок науки і забрав 30 % кредитів, асигнованих на неї. Просто узяв і заморозив… І тут у повітрі «запахло» 1968 роком. Цього разу хвиля протестів піднялася не з боку студентів, а з боку науковців. У мене збереглися цифри від 15 березня 2004 року: 1342 директори наукових інститутів і 1958 директорів лабораторій одночасно подали у відставку на знак протесту проти політики, спрямованої на придушення фундаментальної французької науки. Це не рахуючи тих, хто передав заяви про відставку не особисто, а надіслав поштою, факсом чи імейлом. В інтернеті з’явилася ініційована новоствореним комітетом «Врятуємо науку» петиція протесту. Під нею на 15 березня (цифри неостаточні) поставили свої підписи 291190 осіб, із них 72996 учених, у числі яких майже 4000 представників адміністративного апарату (за останню цифру не ручаюся). Робота всіх лабораторій була повністю паралізована. Уряд був змушений ці відставки не прийняти та терміново шукати вихід із ситуації, що склалася.

Тисячі наукових співробітників залишили роботу і включилися в боротьбу. Вони виходили на вулиці і збирали підписи під петицією. Громадяни охоче ставили свої підписи під цим зверненням. Дійшло навіть до прямого заклику «на барикади». Щодня в усіх французьких містах проходили демонстрації. У Парижі біля Пантеона був організований гігантський пікнік, на якому тисячі вчених у халатах і траурних пов’язках на знак скорботи за «померлою наукою» пригощали бутербродами публіку, що підписувала петицію.

Тоді уряд пішов на поступки, повернув науці заморожені гроші, дослухавшись до комітету «Врятуємо науку». Були організовані широкі дебати. Учені, об’єднавшись, запропонували альтернативний варіант закону про науку. Як наслідок, компромісний закон про науку було прийнято. Усіх він, звичайно, не задовольнив, боротьба продовжується й досі. Але це вже інша історія.

Хочу також розказати про перший і єдиний день, коли я взяв участь у страйку. Це було чи то 3-го, чи то 5-го березня 2004 року. Усі наукові співробітники Музею вийшли на вулиці Парижа в білих халатах, несучи в руках петиції на захист науки. Зверталися до перехожих, відвідувачів Музею з проханням підписати звернення. Не минуло і декілька годин, як було зібрано декілька тисяч підписів. На моїй пам’яті, із декількох сотень французів (і не лише французів) тільки двоє не захотіли ставити підписи. А багато підписували охоче, залучали своїх друзів, цілі родини, і ніхто навіть не сказав, що ви, мовляв, учені – нероби, живете за наш рахунок, щось там прикапуєте у своїх пробірках або читаєте сумнівні статистичні матеріали і не приносите ніякої користі країні. Навпаки, ми чули тільки слова підтримки та схвалення, які свідчать про те, що наука Франції потрібна, а економити на ній – справа самогубна.

Ех, нашій би науці таку народну підтримку! І нашим би вченим таку рішучість у відстоюванні своїх прав!