У невеликій американській компанії, що виробляє хімічні реагенти для біологічних досліджень, працює мій знайомий Михайло. Там він опинився після п’яти років в американській академії як постдок. Я поцікавився у нього, як організовано роботу невеликої біотехнологічної фірми у США і як співпрацюють американські академічні установи та бізнес. Михайло поділився зі мною своїми спостереженнями і враженнями. Сподіваюсь, що ця інформація буде цікавою українським науковцям.
Суттєва частка продажів продукції біотехнологічної компанії у США – замовлення з університетів. Тобто держава, надаючи гранти для науковців, підтримує малий і великий бізнес, до якого вчені звертаються по товари й послуги технологічного та не дуже характеру.
У компанії є сфера інтересів. Каталог її продукції об’єднує спільна тематика, яка вже відбулася як важливий хімічний інструмент біологічних і навколобіологічних досліджень.
Як і будь-яка американська компанія, ця фірма піклується про своє розширення. У ній відбувається постійний пошук і додавання нових реагентів до каталогу. Завдяки чому? Одне з важливих джерел – академічні публікації та патенти з тематики компанії і, власне, R&D, яке тісно пов’язане з нестандартними замовленнями з тієї ж академічної установи та з індустріального R&D.
Як це працює? Одна з топових академічних груп публікує статтю і невдовзі патент на нові реагент(и). Михайло зазначає, що власником патенту майже завжди є академічна установа, де працюють винахідники. Керівництво компанії бачить у цьому реагенті (реагентах) певний комерційний інтерес та надсилає запит на ліцензію до керівника групи, який спільно з юридичним офісом університету складають договір ліцензування.
Скільки це у цифрах? Зазвичай, на реагенти з тематики компанії університети просять за ліцензію декілька тисяч (5-7-10-15) доларів одноразово, якийсь невеликий відсоток з продажів цих реагентів, що здійснить фірма в майбутньому, та іноді щорічні платежі, розміри яких не перевищують саму ліцензію.
Чи багато це для академічної групи в топовому американському університеті? Річний обсяг грантів таких груп сягає від 1 до 3 мільйонів.
Навіщо це професору, який отримає трохи менше половини від цієї мізерної за американськими мірками суми? Щоб перенаправити до компанії, де працює Михайло, тих, хто просить надати ці нові реагенти для досліджень.
Навіщо це компанії? У перший рік продажів нового продукту надходження ніколи не покривають витрати на ліцензування та оптимізацію виробництва. Але ніхто не знає, як воно буде далі. Становлення таких гігантів ринку, як ThermoFisher, мабуть, проходило тим же шляхом.
А якщо професор зробить дійсно великий винахід? Є вчені, які відкривають компанії і ще доробляють продукт за рахунок грантів від державних фондів. Тому що гранти надаються професору, а не установі. Установа лишається власником винаходу, а професор змушений ліцензувати власний винахід.
Декілька років Михайло працював у провідній групі з нових матеріалів в одному технологічному університеті на південному сході США. Один із тамтешніх професорів завдяки декільком публікаціям і зустрічам на конференціях мав контракти з двома провідними корпораціями на пошук нових матеріалів. В обсязі загального бюджету групи це становило близько 10 %. Про що це говорить? Що, на жаль, навіть у США основним джерелом надходжень коштів до академічної установи залишаються державні гранти.
Записав Сергій Ярмолюк,
д.х.н., професор, ІМБіГ НАН України