Ретродискусія про українську державу та її державну мову зразка дев’яностих років

Yarmoluk.JPG.pagespeed.ce.x2JUCsde0Lпроф. Сергій Ярмолюк, sergiy@yarmoluk.org.ua

У переважної більшості українських інтелектуалів – україно- і російськомовних – дискусія про українську державу, українську мову як державну асоціюється із призабутими дев’яностими роками минулого століття. Здається, все, виговорилися, полаялися, заспокоїлися, час братися за омріяну розбудову державної системи медичного забезпечення, державної вищої та середньої освіти, державної системи соціального захисту, державних доріг – усього того, що в пересічних українців і асоціюються з державою та державною мовою.

Та ні, знову пишуть і пишуть, у переважній більшості радянські пенсіонери, які від пенсійної нудьги перекваліфікувалася в істориків і філологів та активно «клеймят позором проклятых бендеровцев и прочих буржуазных националистов галичанского происхождения». Новоспечені історико-філологічні пенсіонери, за звичкою сховавшись за псевдонімами, «якобы не подозревая, что вся государственная машина, СБУ, прокуратура, суды, неправительственные организации работают на искоренение русского языка (обобщенно), искривление исторической памяти, не гнушаясь репрессивных методов. Причем на деньги, заработанные этими гражданами.» (автор Awaken-7,форум газети «2000», активно забивають усі форуми апокаліптичними віщуваннями на зразок: «Сегодня гуманитарная сфера – это глобальная государственная проблема. Была допущена грубейшая ошибка, когда эту сферу отдали в руки оранжевой власти. Мы подошли к черте, за которой процесс оболванивания наших детей может стать необратимым. Эта проблема неоднократно поднималась в «2000», и уже давно понятны ужасающие последствия доктрины галичанского национализма» (автор Keys, форум газети «2000».

Командою «фас» для войовничих пенсіонерів слугують словосполучення «українська мова» чи «українська держава», де б ці слова не з’явились – у науковій, газетній чи кулінарній статті. Прочитали «українська мова» і сміливо, безкомпромісно під псевдонімами (про всяк випадок) починають старанно знищувати «укрàинских плохих националистов», та так старанно, що націоналістам уже й ліньки відгавкуватись від надокучливих старичків. Та Бог з ними, з нашими громадсько-активними пенсіонерами, хай пишуть, у нас же демократія, між іншим, в значній мірі завдячуючи «оранжевой власти».

А от коли до такої науковоподібної історичної дискусії підключаються викладачі, журналісти, то стає сумно, що антидержавницькі настрої, як ракова пухлина, стрімко поширюються в середовищі української інтелектуальної еліти – лікарів, учителів, викладачів вищих навчальних закладів, науковців, знищуючи останні наші сподівання на хороші державні лікарні, садки, школи, університети. Луганський викладач Віктор Жирнов пише: «Жалуются преподаватели украинского языка в Луганске: устали от языковых экспериментов. Почему Западная Украина навязывает свой язык, разбавленный литовским, немецким, венгерским, польским, выдавая его за государственный язык страны?! Создали «священную корову» под названием «украинский язык», который правильнее назвать галицким. Почему вся Украина – русскоязычная и украиноязычная – должна говорить и думать на галицком?» (газета «2000», № 8 (450), блок С, 2009 рік)

Щоб відповісти на цей крик душі луганського педагога, спочатку наведу декілька цитат із праць авторитетного і знаного українського історика, який почав писати свої книги в ті часи, коли ще і в природі не існувало українського буржуазного націоналізму, а більшість бандерівців ще не з’явилася на світ Божий. Принагідно хочу заспокоїти пильних старичків-істориків і уберегти свій форум від навали філологічно-історичного словесного непотребу. У 1924 році цей історик став академіком радянської ВУАН. Ім’я цього видатного українця – Михайло Грушевський.

У своїй фундаментальній праці «Історія України-Руси» академік Грушевський пише: «З лінгвістичного погляду трактуєть ся він (український народ, прим. автора) як східно-словянська галузь індоєвропейської язикової родини. Та ся язикова спільність лише одна сторона його етнографічної фізіономії. Язикова спільність покриває собою той досить ріжномастний конґльомерат, що протягом тисячоліть під рівними впливами – в переважній більшости вповнії недовідомими нам, формував ся в ту етїнчну ґрупу, з якої розвинула ся українська народність, її фізичний тип, мішаний, як і у иньших європейських народів, відкриває, або ліпше сказати – натякає на довгий процес метисації, мішання ріжних рас, котрим був вироблений нинїшнїй етнічний тип. Зовсім виразно відріжняєть ся в нїм і тепер тип ясний і темний, а хоч тепер панує тип короткоголовий, то у старім археольоґічнім матеріалї, перших віків по розселенню, виступає поруч короткого­лового сильно зазначений довгоголовий тип, як побачимо низше. Уже в моментї розселення українська була продуктом довгого мішання народностей і рас.»

Прошу вибачення, що втомив шановного читача такою довгою цитатою із малозрозумілими призабутими словами. Отже, перефразовуючи слова академіка Грушевського, можна стверджувати, що українці в результаті глобальних і довготривалих змішувань різних народів і народностей як нація не мають якихось специфічних генетичних ознак, генетичних варіацій, за якими можна відрізнити «істинного» українця від «неістинного».

Для українського населення поняття національності не варто пов’язувати з генетичною ідентичністю, що передається від батька до сина в практично незмінному стані. На моє глибоке переконання, титульної слов’янської нації в Україні на основі генетичних ознак не існує, на відміну від сусідньої слов’янської Росії, або арабських держав. Загальновідомо, що титульна російська нація – це фінно-угри. Угро-фіннолог, історик і журналіст Ростислав Мартинюк писав: «Росіяни споріднені расово, цивілізовано та мовно з народами Японії, Кореї, Маньчжурії, Центрального Китаю.

Найприкметнішою ознакою цього є фінно-угорські ієрогліфи. Ця писемність частково збереглася в ерзян, карелів. Уже цілком «русские» мешканці Володимирської та Ярославської губерній користувалися мерянським ієрогліфічним письмом навіть у часи Першої світової війни. З’ясувалося це завдяки імперській військовій цензурі. Листи до родичів «мужички» писали «каракулями». Спеціальне розслідування встановило, що це «понти».

Саме так називали своє письмо мешканці мерянських губерній Російської імперії. Уявляєте, як важко було росіянам у ХVІІ-ХVІІІ ст. засвоювати кирилицю – потрібно було змінювати ієрогліфічну свідомість на буквену! Для росіян наша грамота тоді була по-справжньому «китайська». У сучасній російській мові кожне десяте російське слово має фінно-угорський корінь. Та й граматичні конструкції – того ж походження: «я маю», кажуть слов’яни; «у мене є», кажуть росіяни за фінно-угорською традицією. І коли ми говоримо сьогодні «йолки-палки», ми повторюємо мерянське «ех, життя» (йолус – життя). А пушкінського Балду пам’ятаєте? Це від мерянського «бол» — село. Балда — значить «селюк» («Україна молода», 11 травня 2002 року, с. 13).

За оцінками пана Мартинюка, нині в Росії проживає близько п’ятдесяти мільйонів ослов’янщених фінно-угрів. Титульна російська нація за расовими ознаками чітко вирізняється на фоні двох інших великих груп Російської Федерації – слов’янської українсько-білоруської і татарсько-монгольсько-кавказької, зокрема браком ферменту алкогольгідрогенази, що розщепляє спирт в організмі. Недарма у Фінляндії введено сухий закон. Раніше аналогічний закон існував і у Швеції.

Про всяк випадок хочу себе та пана Мартинюка уберегти від гніву пильних старичків-істориків і пропоную їм почитати, що пишуть з цього приводу російські засоби масової інформації: «В генах русских есть след финно-угров. Если бы президент России сдал анализ крови тартуским генетикам, то они в ее составе могли бы обнаружить характерный для балтийцев вариант Y-хромосомы. Русские, проживающие на Севере России, происходят от сменивших язык финно-угорских народов и в их геноме живет характерный для угро-финнов вариант Y-хромосомы, выяснили российские и эстонские ученые. Действительно ли на самом деле президент России Владимир Путин угро-финн? Если бы Путин сдал анализ крови тартуским генетикам, то, учитывая его фамилию, имеющую северорусские корни, с большой вероятностью можно было предположить, что у него наличествует характерный для угро-финнов вариант Y-хромосомы. Наличие этого варианта (так называемой гаплогруппы N3) в генах населения российского Севера выявил коллектив ученых России и Эстонии.» (http://tabloid.vlasti.net/news/248410). Цікаво, а якщо Путін дійсно здасть аналіз крові, і у нього виявлять угро-фінський варіант Y-хромосоми, що тоді напише пан Жирнов? Очевидно, щось подібне до «создали «священную корову» под названием «русский язык», который правильнее назвать украинским. Почему вся Россия – угроязычная и финноязычная – должна говорить и думать на украинском?»

Повернемося в рідну Україну, де расового українця неможливо визначити за допомогою найсучаснішого молекулярно-генетичного аналізу крові, де новонародженого можна записати за расовим походженням українцем або поляком, литовцем або білорусом, або представником титульної угро-фінської нації. Кому і що більше подобається.

Продовжимо знайомитися з працею українського радянського академіка Грушевського: «Чи будемо називати українську мову язиком чи «нарічєм», однаково треба признати, що українські говори складають ся в певну язикову цілість, яка в граничних говорах вправдї зближаєть ся до сусїднїх словянських мов – словацької, білоруської, великоруської, польської, але в тих діалектах, що становлять головну й характеристичну її масу, відріжняєть ся від сих сусїднїх і найбільш зближених словянських мов дуже замітно цілим рядом фонетичних, морфольоґічних і синтактичних прикмет.» Не має принципового значення те, якою мовою чи на якому діалекті ми говоримо на нашій державній території – галицькому, полтавському чи донецько-луганському. Основне, мова – це перша серйозна ознака, «священна корова» (за Жирновим), якою ми вирізняємося як українці з-поміж своїх сусідів неукраїнців. Це так звана державна мова, яка дає змогу побудувати систему відносин «свій-чужий» між громадянами, що проживають на одній території, організувати нормальний державницький процес із будівництвом лікарень, доріг і дитячих садків.

Принагідно хочу зазначити, що донеччани та луганчани не спілкуються російською мовою. Усе відбулося так, як і передбачав Грушевський: проживання на спільній території, активне змішування різних народів, рас, мов і звичаїв сталінськими новітніми демографами привело до утворення донецько-луганської народності, яка говорить на своєму донецькому наріччі і вперто не хоче говорити на «правильном русском языке», незважаючи на титанічні зусилля таких прекрасних педагогів, як пан Жирнов. Москвичі донеччан повально хохлами називають, ледве ті заходять у перший-ліпший продовольчий магазин, гекаючи, плутаючи «кульок» із «пакетом», «буханку» із «булкой хлеба».

Що б написав пан Жирнов із цього приводу? Очевидно, щось на зразок такого: «Жалуются преподаватели донецкого языка во Львове: устали от языковых экспериментов. Почему Восточная Украина навязывает свой язык, разбавленный украинским, русским, выдавая его за государственный язык страны?! Создали «священную корову» под названием «донецкий язык», который правильнее назвать украинским. Почему вся Украина – русскоязычная и украиноязычная – должна говорить и думать на донецком?»

Свою статтю в тижневику «2000» «Когда дурь преврасчается в sчаstje…» Віктор Новицький починає такими словами: «Еще задолго до объявления независимости рыскали по славному граду Киеву дядьки в вышиванках, вскрывая опасные для Украины языковые происки северного соседа. И чего только не говорилось тогда в защиту «солов’їної та співучої», но заканчивалось одним и тем же: «Не буде мови – не буде нічого». Потому перво-наперво, как пырей с любимого огорода, не дающий произрастать полезным злакам (т. е. «рідній мові»), из обращения стали изгонять русский язык» (газета «2000», № 8 (450), 2009).

Далі автор наводить декілька прикладів сучасного російського графіті в Києві: «А на деревянном настиле, по которому ходят люди, надпись еще интереснее: «Лена! Ты самая лудшая девушка на свете!» Я не поленился, опросил десяток гулявших по мосту юношей и девушек. Правильно ответили двое. Шестеро согласились с автором надписи. Еще двое «исправили»: не «лудшая», а «лутшая». Як не погодиться з шановним паном Новицьким, коли я особисто на тролейбусних зупинках в Києві частенько читаю: «Дінамо».

Пробачимо неосвічених сільських дядьків, перегнули палку, «изгнали русский язык» зі столиці, точніше, це так вони, дурненькі, думають, що «изгнали», сидячи на печі у своєму глухому селі, без телевізора та радіо. Пане Новицький, а англійську мову ніхто ж не «изгнал» ні зі столиці, ні з великих і маленьких українських міст та містечок? Вона прийшла сама. І Ви про це далі по тексту чесно написали і навели не менше прикладів англіцизмів: «Именно влиянием английского, который всюду, можно объяснить и «перлы», увиденные и услышанные совсем недавно… Не убоявшись косых взглядов, я стал спрашивать у пассажиров, «що це таке – атрактивні ціни»?.. Один на чистом «украинском» языке говорит: «Диви, яка глибока пенетрація!» Рenetration – это «проникновение».» Так що, пане Новицький, знову винуваті сільські шотландські дядьки?

Продовжуючи Ваш логічний ряд, можна написати: «Еще задолго до объявления независимости рыскали по славному граду Киеву фермеры в шотландских юбках, вскрывая опасные для Украины языковые происки северного соседа. Потому перво-наперво, как пырей с любимого огорода, не дающий произрастать полезным злакам (т. е. «рідній мові»), из обращения стали изгонять английский язык». Очевидно, не коректно, пане Новицький, безграмотність наших дітей через відсутність нормальної державної системи освіти й об’єктивні тенденції розвитку мови списувати на патріотично налаштованих сільських дядьків. Мабуть, німецькі дядьки по Росії вештались і тому, як наслідок, нині в російській технічній термінології приблизно відсотків шістдесят слів німецького походження (наприклад, бухгалтер, штангенциркуль тощо).

А шотландські дядьки, перебравшись з України до Німеччини, попрацювали там набагато успішніше, тому нині в німецький пресі обговорюють такий феномен, як утворення нової молодіжної мови «денгліш». «Истинные ценители языка Шиллера и Гете бьют тревогу: немецкий язык переживает нашествие англицизмов. «Дэнглиш» – так именуются эта гремучая смесь немецкого с английским.» На мій погляд, проблема не в дядьках у підкреслено вишитих сорочках. Вона полягає в тому, що мова, як живий організм, розвивається і змінюється. Вона запозичує нові слова з інших мов, змінюючи та підлаштовуючи їх до етнічних особливостей свого носія, своєї нації. І українська мова не є винятком, вона теж змінюється.

Для прикладу читач може порівняти літературну українську мову часів Грушевського з нинішньою українською літературною мовою. Різниця є. Рано чи пізно донецька, галицька і полтавська говірки, добре присмачені англійськими запозиченнями, дадуть нову українську мову. І ніхто з викладачів, навіть таких хороших, як пан Жирнов, ніякі жорсткі канони літературної мови не втримають цей живий процес. Вважаю, що і донецьку говірку, саме говірку, а не етнічно чужу російську літературну мову, можна проголосити державною мовою України, оскільки вона частково віддзеркалює етнічні особливості українського народу.

Поки вдумливий читач разом зі старичками-політиками аналізують мою незвичну політичну ініціативу напередодні виборів, ми знову читатимемо «Історію України-Руси» академіка Грушевського: «Спільність культури, а в першій лїнїї спільність язика, що нащадків ріжних мас і племен вводила в індоєвропейську сїмю, до певної міри обєднала їх і звела до одного етноґрафічного типу ще в індоевропейській, чи в прасловянській правітчинї. Дальше відокремленнє на новій теріторії і спільне переживаннє всяких ґеоґрафічних, політичних і культурних впливів, фактів і пригод продовжувало далї сей процес споювання в одностайну етнїчну масу тих ріжнородних поколінь, тих поодиноких племен, вигладжуючи спільністю матеріального побуту, одностайністю історичного і культурного вихован­ня старі етнічні відміни, будуючи національну одностайність над колишньою антропольоґічною та етнїчною ріжномастністю».

Отже, що ще нас об’єднує як громадян? Спільність матеріального побуту: ми вміємо багато працювати, хочемо жити гарно і заможно, маємо свою історію, культуру, національну кухню, більшість із нас сповідують православну віру. Маємо ще багато хорошого, що набулося в результаті спільного проживання на одній території. Своїм вихованням, побутом, культурою та історією ми вирізняємося з-поміж держав-сусідів. Усвідомлення кожним індивідуумом приналежності до культури тієї держави, в якій він проживає, є другою і беззаперечною умовою існування цієї держави.

Національність «українець» – це, на мій погляд, в більшій мірі поняття етнічне, а не расове. Українець ідентифікуються за українською мовою, національною культурою, побутом, набутими звичками, християнською релігією тощо. На превеликий жаль, це і є ахіллесовою п’ятою українців як нації, оскільки втрата мови призводить до втрати національної ідентичності. З іншого боку, найбільш розвинуті країни Західної Європи, зокрема Франція, Великобританія, переходять чи вже повністю перейшли (?) на український зразок трактування поняття національності, починаючи довгий у часі «процес споювання в одностайну етнїчну масу тих ріжнородних поколінь, тих поодиноких племен, вигладжуючи спільністю матеріального побуту…» (М. Грушевський).Париж переповнений чорношкірими африканцями, арабами. Усі вони вважають себе французами, оскільки вільно володіють французькою, знають і поважають культуру та звичаї автохтонного (місцевого) французького населення, з повагою ставляться до державних символів і державних інститутів влади.

На мій погляд, ми повинні остаточно перейти до західних зразків трактування слова «українець», так званого «citizen» (житель), і повністю відмовитися від етнічного, національного розуміння цього слова. Отже, українець – це індивідуум, який проживає на території України, мінімально володіє державною мовою як другою, щоб мати змогу вступати в правові зносини з державою, знає та поважає українські звичаї, культуру та історію, є патріотом своєї держави та поважає її національні символи. Якою мовою чи говіркою, донецькою чи галичанською, говорить українець, яке у нього генетичне походження, до якої церкви він ходить, нікого не повинно цікавити – ні українську державу, ні її громадян.

Cтурбована пенсіонерка з Одеси, журналіст Наталія Сімісінова, пише: «Но что будет с нашими детьми и внуками? Президент где-то сказал, что народ свыкнется. Старики перемрут, молодежь вынуждена будет, чтоб пробиться в жизни, учить язык титульной нации. Сомневаюсь, что это произойдет быстро. Несколько поколений будут жить в условиях языковой дискриминации. Как когда-то негры в Америке.» (газета «2000», № 8 (450), 2009, блок F6) Так, вельмишановна пані Сімісінова, Ваші діти й онуки змушені будуть вивчити державну мову України, щоб не відчувати дискримінації як громадяни держави Україна, так як «когда-то очень давно негры в Америке» вивчили англійську, так як Ваші земляки-одесити, що емігрували до США, складають обов’язковий іспит TOEFL (Test оf English as a Foreign Language) на знання англійської мови як державної. Зауважте, другої іноземної мови, а не першої рідної національної. Відчуваєте різницю? Усі одесити, які успішно склали іспит TOEFL, упевнені в щасливому майбутньому своїх дітей та онуків, за що щиро поважають свого американського президента.

Оскільки Ви, Ваша мама, Ваші діти, очевидно, не маєте бажання «потихоньку уезжать», пропоную хоча б на декілька сантиметрів наблизитися до стандартів життя «американських одеситів», закласти невелику цеглинку у фундамент міцної держави Україна, допомогти своїм дітям й онукам вивчити українську мову як державну, а старенькій мамі написати довідку для пенсійного фонду. «Почему мою маму, которой 81 год, в пенсионном фонде заставили пять раз переписывать какую-то дурацкую справку, потому что она все время делала ошибки, а заполнять надо было на украинском?» У тому, що Ви особисто як професійний журналіст бездоганно володієте українською мовою, я впевнений.

Чому ж ми так погано живемо? Відповідь знову шукаємо у праці академіка Грушевського: «Ряд дуже визначних і безсторон­ніх фільольоґів признавав її (український язик, прим. автора) осібним язиком, як з другого боку не бракує й тепер фільольоґів, що признають її тільки нарічєм. Лїнґвістична близькість до сусїднїх народів — великоруського й польського не раз давала привід навіть заперечувати істнованнє й права на самостійний культурний і політичний розвій українського наро­ду.

Такі голоси давали й навіть досі дають себе чути з польської і великоросійської сторони. Вони представляли українську народність тіль­ки провінціалізмом народности польської чи великоросийської й хотїли бачити в нїй тільки просту етноґрафічну масу, яка має служити будівляним матеріалом для нації польської чи великоруської. Розуміється, в основі таких поглядів лежали мотиви чисто політичної натури — вони були випливом національного еґоізму народностей, що маючи пе­ревагу на певних частях української території, хотїли б задержати українську народність в служебній ролї на завсїди.»

Так, ми дійсно довго були і залишаємося генетичним матеріалом для наших сусідів. Ще до академіка Грушевського українці залюднили Кубань, у радянські часи – Сибір і Казахстан, за роки незалежності дозалюднили Росію, освоїли польські землі і дійшли аж до Португалії та Іспанії. Так активно попрацювали, перевиконали план із розселення, що нещодавно російський уряд видав розпорядження про примусову депортацію зайвих українських робітників на історичну батьківщину – в Україну. Схоже на те, що всі наші сусіди-держави, далекі і близькі, свідомо і підсвідомо хочуть «задержати українську народність в служебній ролї» назавжди і використовують із цією метою будь-які методи. Отже, завдання «дружніх нам» держав – підтримувати весь український народ у зародковому, додержавному стані і не дати йому змоги остаточно сформувати сильну державу.

Нашим радянським пенсіонерам, старичкам-політикам хочу відкрити секрет Полішинеля. Нового Радянського Союзу ніколи більше вже не буде, а отже, на території України не буде сильних державних інститутів, хорошої державної освіти, безкоштовної державної медицини радянського зразка. Якщо лояльні до Росії Казахстан і газовобезтрубна Білорусія за сімнадцять років не спромоглися утворити de novo Радянський Союз, то виникає наївне запитання: а чи взагалі Росія хоче утворити Новий Радянський Союз? А якщо ні, то що ж тоді гіпотетично потрібно Російській Федерації разом з Європейським Союзом?

Схоже на те, що всім нашим цивілізовано-західно-демократичним і деспотично-східно-авторитарним сусідам-державам вигідно мати на території України аморфне, внутрішньо слабо кероване, без національних пріоритетів, корумповане, слабке державне утворення як джерело робочої сили, сировини, продукції екологічно брудних виробництв (велика хімія, металургія) і місце зберігання токсичних речовин. Ми – так звана держава-outsousing (з англ. outsousing – залучення зовнішніх ресурсів для вирішення власних проблем). Потрібні робітники – візьмемо з outsousing, а якщо криза, спад виробництва – повернемо в резервацію, у гетто.

«До чого ж тут державна мова?» – резонно запитає пан Жирнов. У всьому світі матеріальне благополуччя державних людей – викладачів, лікарів, науковців, митців – прямо пропорційно залежить від потенціалу держави,громадянами якої ці люди є. Злиденна держава – злиденні зарплати викладачів, лікарів, науковців, військових, як російськомовних, так і україномовних. Схоже на те, що тільки представники інтелектуальної еліти кровно зацікавлені в сильній українській державі.

Як нам не дають будувати сильну українську державу? Основні удари спрямовуються на державну мову як основний засіб управління та комунікації будь-якої держави. Як говорять росіяни, «и дураку понятно»: якщо сьогодні донецька говірка стане державною мовою, то завтра на Закарпатті виникне потужний рух за надання русинській мові статусу державної. Дві державні мови – це так цивілізовано, так добре, відповідає приписам Європейської хартії регіональних мов або меншин. А краще хай буде три, чотири державні мови, щоб був повний бардак у державному управлінні, щоб чиновники крали ще більше і вистачало всім – і російськомовним, і україномовним, і на Заході, і на Сході.

Потужні удари наносяться по українських звичаях, традиціях, національних особливостях. Непомітно на різних так званих «квартальних» шоу втокмачують у голову пересічному українцеві, що він – салоїд-придурок, нуль, ніщо, що він гекає, мова його – суржик, донецьке чи галицьке наріччя. Спостерігаєш, як смачно українські міщани, як мазохісти, «щоквартально» сміються самі над собою. Думаєш: а може, і дійсно вони салоїди-придурки? Паралельно над українською культурою, освітою проводиться експеримент на виживання, оскільки українським малокультурним і малоосвіченим чиновникам і помаранчево-голубим депутатам різного рівня будь-яка культура, російська чи українська, апріорі не потрібна. І завершальний удар наноситься по українських національних символах. Тут, як кажуть, коментарі зайві. Слава Богу, хоч футбол і бокс Кличків зберігають на мінімальному рівні повагу до національних українських символів. Наших державних топ-менеджерів розводять як лохів: то одному гетьманську булаву пообіцяють, то іншому. А їм, таким розумним, і не второпати, що ніколи їхні західно-східні закордонні покровителі не допустять, щоб був єдиний сильний гетьман в Україні. На «лукашенківські» граблі ніхто з них вже не наступить.

Отже, колеги-інтелектуали, викладачі й лікарі, науковці й митці, україномовні й російськомовні, росіяни й українці, схоже на те, що «спасение утопающих – дело рук самих утопающих». Ми зобов’язані формувати громадську думку на захист атрибутів української держави, державної мови, менше прислухатися до «вражеских голосов» із-за кордону, як східного, так і західного, і частіше як сидорову козу ганяти наших політиків на вибори. Може, у них нарешті гроші закінчаться, і вони, щоб зекономити, дійсно почнуть виконувати свої обіцянки?