На мій погляд, для популяризації національної науки потрібно змінити формат, який давно набив усім оскомину. Все, що публікують українські вчені на громадських засадах, намагаючись популяризувати наукові дослідження, можна умовно поділити на дві великі групи.
У першій групі публікацій, так званій «Про себе для себе» і призначеній для вузького кола читачів, наприклад, для передплатників тижневика «Дзеркало тижня», вчені пишуть про важливість наукових досліджень, їх структуру, обґрунтовують роль науки в сучасному суспільстві, шляхи її реформування тощо.
Так, зокрема, у своєму відеоблозі с.н.с. Інституту фізики НАН України Антон Сененко, науковий волонтер, який заслуговує на глибоку повагу за активну громадську діяльність, доступно на гарних прикладах розповідає, чим, власне, відрізняється фундаментальна наука від прикладної.
Виникає запитання: на який прошарок українського суспільства розрахована ця інформація? Кого включає фокусована група для цієї інформації? Пересічних українців? За нинішніх непростих часів тонкощі організації малознайомого їм наукового процесу не викликають у них підвищеного інтересу та ще й на екзотичних для них блогах.
Можливо, ці тонкощі зацікавлять українську адміністративно-бізнесову державну еліту? Але ж її представники в Гарварді не вчилися, заробляли гроші як могли і, окрім долі власного бізнесу, нині їх нічого не цікавить. Залишаються лише вже обізнані з цим питанням науковці, що із солідарності до колеги тиснуть кнопку «Like».
Друга група публікацій – «Які ми круті, не шановані, або ж дайте більше грошей». Як правило, в них згадуються українські видані вчені, що працювали за кордоном, – конструктор гвинтокрилів Іван Сікорський, винахідник рентгенівських променів Іван Пулюй, радянські науковці – автор так званої «траси Кондратюка» Юрій Кондратюк та конструктор космічних кораблів Сергій Корольов.
Логічним продовженням цього ряду є публікація Антона Сененка «FAQ по науці в Україні. Список винаходів українських вчених». Як приклад, наводиться розроблений вченими прилад ПАТОНМЕД ЕКВЗ-3001 для електрозварювання м’яких тканин. Цитую короткий коментар автора: «Обиватель не бачив таких приладів, тому що у держави немає грошей всім хірургам їх дати. Але винні вчені, так.»
Вчені не винні. Та вони, власне, тут ні до чого. Проте й держава не повинна давати гроші для комерціалізації розробок, з яких вона, очевидно, не буде отримувати прибуток, прибутковість і конкурентоздатність яких ніхто реально не порахував. Держава повинна нарешті законодавчо створити дієві умови для комерціалізації національним бізнесом розробок українських вчених. А поки що бізнес десятою дорогою обходить наукові державні розробки, а одиниці, що взялися за ці розробки, дуже про це шкодують…
Про основні проблеми комерціалізації українських розробок ідеться в публікації «Ринок наукових послуг у США. Чи існує ніша для українських учених для роботи у форматі аутсорсингу (наукових досліджень на замовлення)?».
Держава зобов’язана фінансувати реформовану за західними зразками, фінансово оптимізовану українську науку як чинник національної безпеки, основу майбутнього бізнесу наших олігархів та фактор протидії перетворення українців як нації на суспільство ватників.
Українським вченим не варто на догоду українським урядовцям ще із «соціалістичним» розумінням організації науки, як фіговим листком, прикриватися так званими розробками, десяток яких під відкрите фінансування може написати практично кожен завідувач відділу за один робочий день.
Науковці зобов’язані самоорганізовуватися і вимагати цивілізованого реформування та фінансування української науки!
(Про методологію і проблеми реформування української науки можна прочитати в інтерв’ю з академіками НАН України Анатолієм Загороднім та Ганною Єльською.)
Отже, повертаючись до теми популяризації науки у форматі «Які ми круті, не шановані, або ж дайте більше грошей», можна зробити висновок, що колишні та нинішні відкриття українських учених не цікавлять ні національний бізнес, ні українських урядовців. Щодо пересічних українців, то Антон Сененко констатує: «Відсутність бажання у обивателя читати довгі опуси занадто розумних людей про їх розробки. Нудно, незрозуміло, а значить не потрібно.»
І, як у випадку так званих публікацій «Про себе для себе», радіють за успіхи колег, оцінюють їхні винаходи й технології лише науковці.
Як же потрібно популяризувати наукові дослідження?
На мій погляд, популяризація як така органічно розділяється на дві складові. Перша, найбільш важлива, – це виховання розуміння важливості наукових досліджень, прищеплення поваги до науки як фактору цивілізаційного розвитку людства з молоком матері в дитячих садках та школах.
У своїй публікації «Чи є майбутнє в українських науково-популярних видань?» Наталя Ревко пише: «На багатьох новинних сайтах є рубрика «Наука» – її наповнення складають переклади таблоїдизованих повідомлень про відкриття «британських вчених» або новини про розробки Apple чи Google. А відшукати переклади більш ґрунтовних текстів або дослідження українських вчених чи журналістів майже неможливо…»
Зайдіть у будь-яку книгарню і запитайте науково-популярні книги українською. Чи існують цікаві українські науково-популярні сайти українською?
Власне, діти і є тією цільовою аудиторією оповідань про Полюя та Корольова. І таких публікацій, як «Як київські вчені створили перший комп’ютер Європи» повинно бути якомога більше. Проте, як зазначає пані Наталя, це функція держави і повноцінно популяризувати науки серед дітей лише на ентузіазмі волонтерів не можливо. Добре, що діяльність таких волонтерів, як Антон Сененко, а також 20-річних засновників науково-популярного журналу «Куншт» Кирила Бескоровайного та Ангеліни Безнесюк дає надію, «що не все ще пропало».
Основними результатами «дитячої популяризації» є забезпечення кадрами національної науки та виховання в суспільства поваги до наукових досліджень як форми людської інтелектуальної діяльності. Останнє чітко проглядається на прикладі наших політичних еліт за часів незалежності. Відчувалося виховане ще в дитинстві розуміння ролі науки за часів Кравчука, Кучми, Ющенка і навіть Януковича з його підсвідомим бажанням стати «проффесором». Нинішня ж політична еліта, очевидно, науково-популярних книжок не читала, а надавала перевагу грі в «Монополію», про що свідчить розпочате реформування української науки у форматі концтабору.
Друга складова популяризації наукових досліджень, на мій погляд, залежить від самих науковців. Потрібно перейматися сьогоднішніми проблемами пересічних українців, щоб вони відчували, що їхні інтереси захищає національна наукова еліта, не підкупна, професійно чесна, інтернаціональна за змістом наукових досліджень (передові технології), національна за формою (українські наукові школи, культура і мова) та метою досліджень (на благо всіх українців).
Яскавим прикладом такої позиції є відкритий лист до вчених України д.х.н., проф. В.О. Лавренка та д.ф.-м.н. С.Ю. Загинайченко (Інститут проблем матеріалознавства ім. І.М. Францевича НАН України) «Просимо Вас перейнятися проблемою і зупинити беззаконня!!! Населення України труять токсичною водою!!!»
І лише тоді Антону Сененку не потрібно буде виправдовуватися: «…Спробуємо розвіяти пелену мороку і донести до Вас, дорогий читачу, ідею, що українські вчені – це круто.» та заперечувати: «Але в науці купа дармоїдів і старих, які нічого не роблять. Купа псевдовчених і т.п. Навіщо їх годувати?»
Одним словом, українські науковці повинні мати чітку громадянську позицію, щоб наші співвітчизники розуміли, що політики приходять і відходять… а Україна та її національна еліта – науковці – залишаються, були і будуть завжди. Тоді українці будуть дослухатися до думок моральних авторитетів нації – колишніх (академіків Миколи Амосова, Олеся Гончара) і нинішніх (Бориса Патона, Євгена Гузара) – та не дивитися вистави-ток-шоу з акторами нашими горе-політиками.