Реформування вітчизняної системи освіти й науки викликає численні суперечки та навіть справжні «баталії» в наукових колах. Я гадаю, немає жодного працівника вищої школи або наукової установи, якого б не торкнулися ці процеси і якого не хвилювало б майбутнє цієї системи й, давайте будемо відвертими, його особисте місце та роль у ній. У декого є сформована ґрунтовна думка, інші мислять на рівні «пікейних жилетів», але всіх об’єднує одне – незадоволення цим процесом. Мені особисто доводилося стикатися з різними точками зору на зміст і процес реформування освіти й науки: від консерватизму («раніше було краще») – до радикалізму («зламати дощенту»).

Я хотів би зупинитися лише на одному з аспектів реформування системи – на нових вимогах, які висуваються до наукових кадрів вищої кваліфікації. Чому саме на цьому? Тому що система атестації є путівкою в подальше наукове життя, дає можливість розраховувати на розвиток кар’єри, визначати подальший розвиток науки в нашій країні.

На мою думку, найбільш цікавим і неоднозначним нововведенням є запровадження європеїзованих (поки ще не європейських) вимог до науковців, а саме: вимога мати публікації в авторитетних наукових виданнях, які входять до наукометричних баз Scopus та WoS, а також вимога володіння іноземною мовою країни ЄС на рівні В2, що можна замінити тими ж публікаціями (що, на мою думку, не є якісно рівною заміною).

За результатами численних обговорень, дискусій, особистого спілкування з науковцями я зроблю спробу виділити основні групи науковців за їхнім ставленням до цих вимог.

1. «Консерватори». Насправді це досить нечисленна група, яку, в основному, становлять науковці, чий період становлення розпочався ще за радянських часів, працюючі пенсіонери. Не всі вони вникають у сутність реформ, не всі вміють користуватися сучасними інформаційними засобами, й з точки зору сучасної науки їхні знання вже вважаються застарілими. Чи не так? Далеко не завжди. Є «діди», які ще можуть багато чого навчити молодь. Це концентрований науковий, педагогічний й практичний досвід, який слід вивчати, переймати. Інакше порушиться спадкоємність, а це веде до повторення помилок. Звичайно ж не всі з них захочуть десь публікуватися по-новому або вивчати мову. Я звертаюся до всіх науковців: давайте залишимо стариків у спокої, не забувайте своїх учителів й поважайте їх.
2. «Скептики». Це, за моїми спостереженнями, найбільш численна група науковців, до якої я зараховую і себе. Але й найбільш пасивна. Більша частина життя цих людей прийшлася на періоди різноманітних перебудов, катаклізмів, криз, реформ. Вони вже не пам’ятають спокійного життя та постійно вимушені коригувати свої життєві пріоритети й плани під тиском зовнішніх суспільних, політичних, економічних й інших явищ. Це сформувало в них скептичний погляд на життя і звичку сумніватися, зважувати все нове. Вони не радіють перспективам, які відкриває євроінтеграція науки, бо перспективи не визначені. Вони незадоволені ходом змін, бо вже втомилися від несистемності й непослідовності. Коли мені кажуть: «Ви не розумієте змісту реформування», я запитую: «А хіба хтось чітко пояснив їх, показав план, програму, прогноз, хоча б середньостроковий?»

Для цієї групи науковців нові вимоги – чергова перешкода, яку доводиться долати. Й долають хто як може. Але, на жаль, поодинці або невеликими групами. Обмінюються досвідом, їздять на стажування, вчать мову, публікуються, хто куди прорвався. Роблять, але не радіють цьому «щастю».

3. «Прагматики». Це невелика, але дуже впливова група людей, які в усьому бачать користь. У тому числі й у недосконалих реформах. Ці люди ніяк не ставляться до реформ, їх цікавить сам процес. Для них нові перешкоди для всіх – нові можливості для себе. На жаль, ця група людей багато в чому визначає політику розвитку вітчизняної науки.
4. «Оптимісти». Це моя улюблена група науковців. Чому улюблена? Тому, що це «нові» люди. І вік тут не має значення. Це люди не «зіпсовані» життям. Науковці, які щиро радіють новим перспективам, з ентузіазмом беруться за нові справи й справді хочуть щось змінити на краще. Винайти щось таке, щоб змінило світ, опублікуватися в найкращих журналах… Я сам колись був таким. На жаль, реальність призводить до того, що багато з них згодом поповнюють групи «скептиків» та «прагматиків».
5. «Радикали». Це передові науковці, які володіють значним багажем знань, навичок, досвідом, знають мову, публікуються у провідних виданнях, але намагаються переламати систему під себе. Зробити так, щоб усі науковці відповідали їхнім досить суворим вимогам, а хто не зможе – геть з науки. Я б приєднався до цієї точки зору, якби не одна річ: вимоги ці переважно формальні, почасти дискримінаційні та недостатньо обґрунтовані. Пропоновані ними критерії оцінки рівня науковців, як на мене, насправді не відображають внеску людини в наукове знання.

Згоден, знання іноземної мови суттєво розширює горизонти наукового пошуку, але це має бути власний усвідомлений вибір науковців і освітян, а не норматив. Слід оцінювати результат, а не процес. Тобто якість підготовки студентів, аспірантів, рівень навчально-методичної літератури, виданих підручників, посібників та ін. Якщо професор здатен підготувати висококваліфікованого фахівця, який є конкурентоспроможним на ринку праці, то яка різниця, на якому рівні він володіє мовою країн ЄС? Хтось вважає таке неможливим? Запевняю вас – це можливо, і прикладів дуже багато.

Публікації в журналах з наукометричних баз Scopus та WoS знову ж таки не повинні бути обов’язковою умовою для підтвердження наукового рівня науковця. Авторитетні наукові журнали – це високий рівень публікацій, але чи справді так важливі ці публікації для визнання вченого? Чим оцінюється рівень результатів наукового дослідження? Новизною і практичною цінністю. Наявність публікацій – це свідчення оприлюднення цих результатів, але не сам результат. А зараз виходить, що якщо немає оприлюднення у Scopus та WoS – немає результату? Багато чую останнім часом в інтерв’ю відомих науковців про науковий продукт у вигляді публікацій. Науковий продукт – це нове знання, а публікація – це лише носій знання. Оцінювати рівень знання за кількістю публікацій – це гонка за публікаціями, а не за знаннями. Ми вже бачимо свого роду змагання – хто скільки надрукував. Я вважаю так: якщо внесок дійсно вагомий – достатньо й однієї статті або серії статей, щоб визнати людину видатним ученим. Згадаймо, наприклад, Ю. Кнорозова. Скільки статей забезпечили цій людині світовий тріумф?

6. «Радикальні анархісти». Це найбільш деструктивна підгрупа реформаторів-радикалів, які не задоволені ніким й нічим. Я їх виділив в окрему групу, оскільки радикали – це все ж будівельники, а анархісти – руйнівники. Вони за В2 и Scopus, але проти МОН, проти скептиків, прагматиків та ін. Найгірше те, що якої-небудь аргументації вони не мають. Не знаєш англійської мови – геть з науки, не маєш іноземних публікацій – не науковець, не бажаєш реформ – скиглиш за радянщиною й т.д. Тут чорно-біле сприйняття. Вибачте, але навішування ярликів й полювання не незгодних – це навіть не радянщина, це – «салемський процес». Найбільш прикро те, що спроби дискусії з такими опонентами часто закінчуються особистими образами. Якоїсь спроби зрозуміти іншу точку зору тут немає.

Отже, які основні тези я відстоюю. Сучасні «реформи» відбуваються ситуативно, строки нововведень постійно переносяться в часі, а самі нововведення є непродуманими та поспішними. Складається враження, що головне при цьому – якнайскоріше запровадити європейські стандарти атестації наукових кадрів. Реформування науки повинно відбуватися системно, за ретельно продуманим стратегічним планом дій. Недоцільно грубо ламати систему й відкидати корисні надбання, набутий досвід. Необхідна реструктуризація.

Що для цього потрібно? Потрібен, насамперед, конструктивний діалог між перерахованими групами науковців, якого сьогодні немає. Який може бути діалог з МОН, якщо серед науковців немає елементарного порозуміння? Необхідно вислухати всі зацікавлені сторони й прийняти зважені рішення. Ця реформа може призвести до розколу науки на «стару» й «нову» школу. Я не бачу в цьому нічого хорошого ні для кого.

P.S. Чи маю я право на те, щоб бути почутим? Я бачив різні сторони української науки. Мені є чим пишатися, але і є чого соромитися. А це означає, що я чогось таки досяг й, гадаю, що маю таке право.